РОЗДІЛ 23 СЕРГІЙ "Її рожевий"

З професійними нянями я спокійний за Маргаритку. Але Муська не гувернантка. Який у неї досвід спілкування з дітьми? Хтозна, якою вчителькою вона була на роботі. Надокучливі питання не дають спокою, заважаючи нормально працювати. Почуваюся роздратованим і накрученим до крайньої межі.

Ох, даремно я попросив про допомогу в Ліки, даремно…

Раз за разом перевіряю мобільний телефон. Нічого. Абсолютно жодного сповіщення від дівчини та дочки. Мої повідомлення залишаються непрочитаними в однієї й іншої. Цілковите ігнорування з дому напружує. Та я не можу зателефонувати. Так складаються робочі обставини.

Коли я нарешті звільняюся, годинник показує п’яту ранку. У цю пору за всіма правилами дівчата сплять. Тож додому я повертаюся на шаленій швидкості, не зважаючи на правила дорожнього руху. У голові лише одне бажання: аби все було добре.

Поріг дому переступаю, коли день бере права над ніччю. У котеджі тихо. Мабуть, ще ніхто не прокинувся. Скидаю пальто та навшпиньках підіймаюся на другий поверх у кімнату донечки. Обережно штовхаю двері. Побачена картина змушує застигнути з піднятою рукою. Широко розкритими очима дивлюся на доню під теплою ковдрою і на скручену біля неї калачиком Ліку. Дівчина віддала малій все покривало, тож щулиться у своїй яскравій сукні від холоду. Ну, дивна така. Чому додому не поїхала за речами?

Від серця відлягає. Зате в ньому починає зароджуватися дещо небезпечне, дещо протипоказане у моїх стосунках з підлеглими.

Я довше належного милуюся дівчатами в ліжку. Вони такі гарні обоє, такі гармонійні. Сонячне проміння, котре зазирає в кімнату, лагідно освітлює їхні спокійні обличчя, повіки, світле волосся.

Так, стоп! А це що в біса таке?

Похапцем підходжу до Маргаритки, зблизька роздивляючись яскраві рожеві пасма. Мала підпирає голівку рукою, виставивши напоказ краєчки рожевих нігтиків. Всі зміни в тон, всі зміни ретельно продумані. Та це не кінець сюрпризів, підготовлених Мусійчук. Я аж рот прикриваю пальцями, роздивившись її також рожеве волосся.

Твою ж… Рожеве… точніше одна половина голови нормальна біла, а інша — пофарбована у кардинально неприйнятний тон.

— Ліко, — шиплю крізь зуби. — Ліко, чуєш мене? Прокидайся негайно.

Та новоспечена власниця екстравагантного образу тільки вовтузиться у пошуках ковдри.

Сон у неї міцний, не розбудиш.

Протяжно видихаю. Нічого не вдієш, доведеться чекати, поки зірочки розплющать оченята. Та серце в грудях не камінь. Знаходжу в шафі ковдру і вкриваю свою екстравагантну Мусю. На губи наповзає усмішка. Ну що в голові у цієї дівчини? Сподіваюся, фарба змиється.

Від мого дотику Ліка здригається. Сонно кліпає повіками, а коли помічає мене, миттєво округлює очі. І чого, дурненька, злякалася?

Дівчина різко сідає на ліжку, плутаючись у ковдрі, якою її щойно вкрив, і розгублено торкається своєї двоколірної шевелюри, де одна половина голови біла, інша — кричуще рожева. Видовище, звісно, ще те.

— Сергій Олександрович? — запитує спросоння, натягуючи ковдру до самого підборіддя, наче думає сховати новий імідж. — Ви вже повернулися? А котра година?

— Восьма ранку, Ліко, — тихо, намагаючись не розбудити Маргаритку, шепочу і схрещую руки на грудях. — І перший делікатний момент: що це, трясця, за карнавал? Чому моя донька виглядає як персонаж із аніме, а ти як її найкраща лялька?

Муся винувато підтискає губи, переводячи погляд з мене на сплячу малу, а тоді так само пошепки починає виправдовуватися:

— Та я... я просто хотіла здійснити її маленьку мрію. Ми влаштували салон краси. Це тонік! Чесне слово, змивається одразу! Не сваріться, вона так щиро сміялася. Хіба це погано?

Її великі, сповнені щирого каяття і водночас якогось дитячого захвату очі дивляться знизу вгору, нещадно вбиваючи мою злість. Залишається тільки втома і заборонене тепле почуття під ребрами.

— Горе ти моє, Муся, — зітхаю я, потираючи перенісся. — Гаразд, ходімо на кухню, поки малу не розбудили. Розбір польотів продовжимо там.

Ліка слухняно киває, тихесенько виплутується з ліжка і, намагаючись не шурхотіти своєю яскравою сукнею, навшпиньках іде за мною.

На кухні, не приховуючи втоми, я опускаюся на стілець, відчуваючи, як після безсонної ночі гудуть ноги. А Муся вмикає чайник і за лічені хвилини організовує на столі легкий сніданок. Переді мною з’являється тарілка з гарячими тостами, сир і ароматна яєчня, яка пахне просто божественно.

— Смачного, — промовляє вона, ставлячи мені горнятко міцної чорної кави, а собі наливаючи трав'яний чай.

— Дякую, — кажу дівчині й берусь за виделку. Єство вимагає калорій, мозок — кілька годин сну. Буде неправильно, якщо попрошу Мусійчук залишитися ще на деякий час. Я не маю жодного права не відпустити її додому у цій пом’ятій сукні.

Ліка сідає навпроти, обхопивши обома долонями гарячу чашку. Вона повільно п'є чай, а на мене позирають її рожеві пасма. Дивлюся на неї й ловлю себе на думці, що абсурдний колір їй навіть пасує. Додає якоїсь неправильності нашому занадто правильному, стерильному життю.

— Чому ти вчора не поїхала додому по змінний одяг?

— Якось не встигла, — невинно кліпає у відповідь.