РОЗДІЛ 22 ЛІКА "Нова подруга"

Дитячий садок на Нижній — це сучасна будівля з високим парканом, за який пропускають виключно через контрольно-пропускний пункт у вигляді довготелесого чоловіка в бронежилеті з рацією в руці. Він прискіпливо змірює мене підозрілим поглядом і запитує:

— Нова няня Маргарити Яворської? Документи є?

— Я не зовсім няня, — поспішаю відповісти, дістаючи із сумочки службове посвідчення. — Забрати дівчинку мене попросив колега. Ось гляньте.

Охоронець детально перечитує прізвище, ім’я, по батькові, звіряє фотозображення з обличчям.

— Гарне фото, — несподівано видає, — але в реалі ви набагато вродливіші. Проходьте, — прочиняє переді мною двері на територію.

Мимоволі усміхаюся простому компліменту. Інколи для гарного настрою достатньо почути приємне слово.

У приміщенні пахне новеньким ремонтом. Схоже заклад запустили зовсім недавно, і виглядає він далеко не дешевим. Подумки ставлю Яворському плюс, бо для донечки не шкодує грошей.

У холі гублюся. Куди йти: праворуч, ліворуч, прямо? Може, на другий поверх?

Із сусіднього коридору виходить жіночка років п’ятдесяти й одразу прямує до мене.

— Ви Ліка Мусійчук?

— Так, доброго дня. Я прийшла по Маргаритку.

Незнайомка поправляє елегантні окуляри, тим часом роблячи про мене висновки.

— Перепрошую за відвертість, але ви зовсім не схожі на попередніх гувернанток дівчинки. Впевнена, вона вам зрадіє.

— Та я лише сьогодні прийшла, — ніяковію. — Ми з Сергієм Олександровичем — колеги.

— Дивно, бо він сказав, що саме ви відводитимете і забиратимете дівчинку із садочка.

— Мабуть, сталось якесь непорозуміння.

— У такому разі вам доведеться акуратно пояснити Марго ситуацію, оскільки я мала необережність представити вас як нову няню.

— Я впораюся.

— Своїх дітей маєте?

— Поки ні, проте допомагаю дружині брата з малим. Дітей я дуже люблю.

Широко усміхаюся прискіпливій працівниці садку, натякаючи на завершення допиту. Вистачить того, що батько довірив мені свою дитину.

— Зараз Маргаритка вийде, — натягує усмішку на губи працівниця. — Зачекайте хвилинку.

Жінка повертається, а моє серце починає калатати в грудях. Попри все я хвилююся. Не знаю чому, але хвилююся. Як мене сприйме дівчинка, яка довела до істерики шість професійних гувернанток?

Стискаю долоню в кулак, боляче дряпаючи шкіру нігтями. Так, Ліко, спокійно. Сьогодні доведеться знайти спільну мову з дитиною, яка переживає розлучення батьків.

У сумці телефон дзенькає сповіщенням. Немов хапаюся за рятівне коло, розблоковую гаджет і перечитую повідомлення від Яра.

«Марго не знає, що ми з Діаною розлучаємось. Для неї мама поїхала у відрядження на Північний полюс годувати голодних ведмедів».

Господи милосердний! Він хоч не вбив бідолашну жінку? Повідомлення наштовхує виключно на таку думку.

«І вона повірила?»

«Так», — миттєво прилітає відповідь.

У коридорі лунають швидкі кроки. Ховаю телефон, а коли підводжу очі, натикаюся на худорляву дівчинку у яскравій жовтенькій сукні, прикрашеній вишуканим мереживом. Величезні темно-сині очі сканують мене з недовірою, немов зазирають у самісіньку душу та шукають там брехню. Я пізнаю цей погляд. Так дивиться її тато, який одинадцять років школи перетворив на моє персональне пекло. Решта рис обличчя малій дісталися від матері: акуратний носик, злегка задертий догори, правильної форми губки, тоненькі брівки, наче намальовані пензлем художника, довге кучеряве волосся, яке зараз зібране у два хвостики.

— Привіт, — усміхаюся до дівчинки та першою йду назустріч. — Я Ліка. Приємно познайомитися.

— Маргарита, — простягає тендітну ручку. Про себе відмічаю, що дівчинка неприродно бліда. Вона або перехворіла, або хворіє. — Тато сьогодні не приїде?

— Ні, — заперечно хитаю головою. — Проте ми не станемо сумувати, а зробимо справжнісінький дівочий вечір. У мене стільки грандіозних ідей, і вже не терпиться про все розказати.

Оченята навпроти спалахують цікавістю.

— А ти не схожа на інших нянь. Гарна, як принцеса. Нарешті тато знайшов когось нормального. Ходімо додому, — мала діловито простягає мені крихітну долоньку.

О, я глибоко помилялася, вважаючи її позбавленою батьківської любові. У ній стержень Яворського, залізний характер лідера. І схоже дівча досить гарно керує татусем.

— У тебе волосся, наче у феї, — продовжує дівчинка, виходячи з приміщення. Фарбуєш чи твоє природне?

— Тоную. Подобається? Можемо тобі кінчики волосся теж трохи освітлити. Або взагалі зробити рожеві смужечки.

— Справді? — ошелешено застигає на місці.

— Звісно, — стенаю плечима. — Є ж такі спреї, коли помиєш голову — фарба змивається.

— А де ми візьмемо такий спрей?

— Купимо в магазині по дорозі додому.