РОЗДІЛ 19 СЕРГІЙ "Совість"

— Донечко, сьогодні підеш у садочок. Няня заведе тебе і забере.

— А чому не ти? — висне на шиї Маргаритка, ледь стримуючи сльози розчарування. Мала хоче уваги, а в мені важливі робочі заходи на ніч.

— Котику, я сьогодні взагалі не ночуватиму вдома. Змушений їхати у відрядження до завтрашнього ранку.

— Я що, спатиму сама в будинку?

— Та ні, — щипаю за рожеву щічку. — Няня залишиться, я з нею домовлюся. Пообіцяй поводитися чемно.

— Думаєш, вона витримає? — скептично скидає бровою. — На мою думку, слабохарактерна попалася.

Від здивування аж рот розкриваю. Та шоста няня — няня МакФі в квадраті! Навіть у мене вона викликає бажання виструнчитися. А мала говорить про безхребетність…

— Марго, я їду у відрядження і пропоную не бешкетувати, — повторюю з наголосом на кожному слові.

— Та вона стара і нічого не розуміє в іграх. Чому не наймеш нормальну няню, яка ходитиме у красивій сукні, а не одягатиме чорні костюми, наче хтось вмер.

Зітхаю. На жаль, у маленькій голівці ідеальна гувернантка — це лялька Барбі. Дівчинка не розуміє, що молода і красива няня — ризик для тата.

— Цього разу без варіантів. Ти поводитимешся гарно, — суворо наказую вказівним пальцем.

Доня закушує губку. Чую, як працюють шестерні в мозку, вигадуючи чергову авантюру. Вона не упустить шанс допекти новій гувернантці і позбутися старої гримзи. У моєму випадку залишається сподіватися, що фіаско не станеться ні сьогодні, ні завтра.

— Мені час на роботу, — цілую малечу в чоло.

— Гарного дня, таточку, — лагідно відповідає, а в мене всередині все перевертається. Занадто добре я знаю свою дитину, щоб не запідозрити недобре.

— Ми домовились, — востаннє наголошую, виходячи у коридор. Як би не було, а справи не скасувати.

Дорогою у відділ сам набираю Діану. Я хочу вирішити питання розлучення якомога швидше. Дружина відмовляється від Маргарити, я позбавляю її батьківських прав і даю гроші на квартиру. І все… картинка щасливої зразкової сім’ї спалена назавжди, дороги назад не буде ніколи.

Діана ще спить, через силу підіймає трубку і неохоче бурмоче в мікрофон:

— Чого тобі, Яворський? Як не давав жити, так і не даєш.

— В обід з тобою зв’яжеться адвокат. Ти без найменшого зволікання підпишеш документи і приймеш запропоновані умови. Взамін на Марго отримаєш квартиру.

— У столиці? — вмить оживає, зачувши для себе вигоду.

Твою ж… Що за мати? Її абсолютно не цікавить самопочуття донечки, чи сумує вона за нею, як переживає розлуку з найріднішою людиною. Тиша. Жодних материнських почуттів. Я вже починаю сумніватися, чи дійсно вона біологічна мати.

— Ні, — ковтаю клубок гострих слів. — Житимеш у Польщі. У країну ні ти, ні твій … не повернетесь до повноліття Маргарити. Ці умови чітко прописані в новому договорі.

— Е, так не піде. Якщо не столиця, то берег моря. Я сама пошукаю гідний мене варіант.

— Закрий рот і послухай сюди! — ричу, одночасно виконуючи небезпечний маневр і притискаючись до узбіччя. Десь позаду роздається сирена патрульної машини. Чхати! Я на межі! Я не дозволю цій видрі далі вити ниточки з Яворських.

По інший бік зв’язку западає мовчанка. На відстані вловлюю страх Діани. Вона не дурна і розуміє, що своєю нахабністю лише поглиблює конфлікт, а я рано чи пізно зірвуся та гратиму іншими методами.

— Хочеш закінчити життя в божевільні? Хочеш за рік перетворитися на овоч, який не дихне без медикаментів? Хочеш? Поки офіційно ти моя дружина, я можу реалізувати цю прекрасну перспективу. Не бачу жодної перепони, щоб просто зараз не розпочати гідну тебе процедуру.

— Я записую нашу розмову! — зривається на крик.

— Добре, люба, я тебе почув і приймаю згоду.

— Ей, стій! Сергію, я нічого такого не сказала. Стривай, стривай! Я подумаю.

— Ти все підпишеш, — ціджу тоном, який не терпить відмови. Діана спровокувала в мені монстра, в серці якого не залишилося і краплини доброти.

— Будь ти проклятий, Сергію Яворський. Я все підпишу і ніколи, чуєш, ніколи з тобою не зустрінусь.

— Саме на таку відповідь я чекав. А якщо вирішиш передумати, пропоную прослухати запис розмови і вкотре переконатися в правильності попереднього рішення.

— Гад, ненавиджу!

Діана волає, а мені смішно. Не стримуючись, регочу на її безпомічні крики. З плечей немов злітає важезний тягар. Як не крути, а найбільшу проблему, здається, вирішив.

Настрій покращується. Звертаю на парковку. Сьогодні я приїжджаю із запізненням на десять хвилин. Ранкові вмовляння Маргаритки та розмова з її горе-матір’ю відволікли від годинника. Під кабінетом вже тупцюють начальники секторів на нараду. Коротко вітаюся з ними та секретаркою, яка сидить у темно-сірому костюмі за монітором. Сірість на фоні сірості.

Зате в кабінеті на мене чекає справжнє сонечко. І в цього сонечка довге біле волосся та довжиною до п’ят помаранчева, шовкова сукня. Можливо, сукня стримана і елегантна, але на Мусі вона настільки… настільки яскрава, що вмить приковує погляд.