РОЗДІЛ 18 ЛІКА "Скринька"

День минає спокійно, без емоційних сплесків та гірких слів на мою адресу. Оскільки Яворського викликали особисто до міністерства, вечірню нараду він скасував і до закінчення робочого часу не повернувся.

Зібравши теки та вимкнувши техніку, виходжу з кабінету у приймальню. Таню застаю у незмінній позі — за комп’ютером із завмерлим виразом обличчя. Дивно, як така молода дівчина вміє тримати на обличчі маску незворушності. Так і хочеться підійти ближче та клацнути пальцями під носом, аби ожила.

— До завтра, — кидаю їй зумисне голосно.

— Давай, — продовжує гепати нігтями по клавіатурі.

Вочевидь, Таня не спішить додому, чекає на Яра. Цікава така. Він одружений чоловік. А що можна ловити з одруженим? Хіба проблеми на п’яту точку.

Колеги дружно виходять зі своїх кабінетів, всі поспішають по домівках. Я теж у голові складаю план покупок. А ще дуже хочу спати. Дві безсонні ночі даються взнаки. Почуваюся витиснутим лимоном, який повторно кинули в окріп.

Надворі вдихаю свіже вечірнє повітря. Тепло, немов осінь не збирається поступатися правами зимі. Після сірого приміщення все довкола видається привітним, спокійним, усміхненим. Вранці я одягнулася за вказівкою шефа — скромно і без високих підборів, тож вирішую пройти зупинку та спіймати маршрутку на наступні.

Проте звук клаксона автомобіля на проїзній частині привертає увагу. Яким же є моє здивування, коли бачу знайомий сірий спорткар та усміхненого Івана у вікні.

— Ліко, привіт! — махає рукою. — Сідай, підкину додому.

— Привіт, — вітаюся, розміщуючись на пасажирському сидінні. — Ти ж писав, що Яворський відправив тебе у відрядження.

— Вирішив зробити сюрприз. Я скучив.

Хлопець краде короткий поцілунок з моїх губ і втискає педаль газу. Зі швидкістю, під скажений рев двигуна, ми врізаємось в загальний потік транспорту. Трохи страшно. Але знайомий любить швидку їзду і похизуватися перед дівчатами.

— Як минув день? — цікавиться, вправно маневруючи дорогою.

— Нормально. Сергій Олександрович був зайнятий, тож не мав часу діставати.

Придивляюся до Герасименка і водночас прислухаюся до свого серця. Протягом дня ми списувалися, він слав милі жартики, розпитував про робочі справи, я відповідала. Проте… проте у грудях тихо, як в танку. Не іскрить, сироти шкіру не покривають, метелики в животі дрімають.

— Я сказав йому про нас, — несподівано випалює Іван. Аж сіпаюся.

— Кому сказав?

— Сергію Олександровичу, — відповідає тоном, наче повідомляє про купівлю шкарпеток.

Мені віднімає мову. По-перше, «нас» немає, бо вчорашній поцілунок був пробною версією почати життя з чистого аркуша. По-друге, Яворський чітко дав зрозуміти своє ставлення до романтичних стосунків на роботі.

Моя пауза затягується, тому хлопець стривожено коситься.

— Чого злякалась? Ми всі дорослі люди і прекрасно розуміємо, що якась там усна заборона керівника не стане перепоною між двома серцями. Я не хочу приховувати своєї симпатії до тебе.

Іван кладе руку на мою, стискає, шукаючи підтримки свого вчинку.

— Щось не так?

Бляха, все не так! Я просила не поспішати. За кілька днів моє життя змінюється навіженими темпами, і я не встигаю адаптовуватися.

Видавлюю подібність усмішки, зі всіх сил тамуючи бажання гарненько виматюкатися.

— І що Яворський відповів?

— Нічого, — стенає плечима.

— Лише відправив у відрядження?

— Ну, їхати я все одно збирався. Не факт, що вирішив нас розучити.

Хлопець переплітає наші пальці, підбадьорливо підморгує. Може я справді йому подобаюся? Іван зручний… На думку приходять слова мами про метеликів. Немає пурхання в його присутності. Зате поруч з одруженим монстром Яром… Попри заклики здорового глузду тримати себе в руках, я не можу контролювати відчуття. Кивнувши, відводжу погляд до вікна. Восени сутінки настають стрімко, місто тоне у вуличних вогнях. Хочеться спати до неможливого. Не втримавшись, солодко позіхаю.

— Ей, не спати, Ліко. Я ж подолав сотню кілометрів, щоб ми провели час разом. І навіть столик замовив у ресторані.

Добре, хоч не готель.

— Я трохи втомилася, — чесно зізнаюся. — Але від смачної вечері не відмовлюся.

Іван полегшено усміхається. Йому вдається розговорити мене і дещо згладити неприємний осад зізнань шефу. Вечеря в ресторані закінчується романтичною прогулянкою набережною, потім перегляданням фільму під моїм будинком, затяжними поцілунками біля дверей…

Додому я потрапляю близько четвертої чи то ночі, чи то вже ранку…

Повіки стулюються просто на ходу.

Стягнувши із себе одяг, приймаю душ. Мама тихенько спить, я обережно поправляю край ковдри.

У свій кімнаті втомлено опускаюся на ліжко. Господи, як не проспати? Спеціально заводжу два будильники, звук — на максимум.

Посеред рутинних операцій звертаю увагу на шухляду комода. Відкрита. Все б нічого, але в ній лежать гроші, котрі завтра повинна заплатити в банк за погашення кредиту на лікування мами.