РОЗДІЛ 17 СЕРГІЙ "Уміння вкрутити"

— Доброго ранку, Сергію Олександровичу. Є важливі документи на підпис. Принести зараз?

Тетяна буквально зривається з-за столу і виструнчується на очах. Сухий професіоналізм притаманний сухій сірості. Довше ніж належить затримую на дівчині погляд. Висока, худа, бліда і така непомітна на фоні фарбованих у світло-сірий колір стін. Якщо поставити біля неї Ліку, буде як золото і щебінь. Є в Ліці щось яскраве, живе, сонячне. І те щось проявляється з кожною хвилиною все сильніше і сильніше щодо мене. І те щось змусило мене відвезти дівчину в магазин, самому купити панчохи, самому обробити збиті коліна.

Якось складно уявити Мусю та Івана разом. Але перед очима вперто постає скинута світлина.

— Іван Герасименко на місці? — натомість запитую секретарку.

— Не бачила.

— А Мусійчук?

— Прийшла п’ять хвилин тому. Сергію Олександровичу, я хочу сказати, що Мусійчук сьогодні якась дивна. Може, хвора?

Видаючи цю зайву інформацію, дівчина аж через стіл перегинається. Ну, стерва. Вчепилася до Мусі, ніби більше нікого обговорювати біля ксерокса. Взагалі, треба ксерокс перенести у приймальню і таким важливим рішенням позбавити відділ місця розповсюдження пліток. Впевнений, давня знайома не хвора. Це банальний наслідок хронічного недосипання, бо позаминулу ніч вона допомагала брату з малим, а минулу — вешталася з колегою по гонках. Ну, нічого! Зараз я швиденько приведу її до тями.

— Набери Івана і скажи, щоб одразу їхав за документами. Він знає якими.

— А… — тицяє на папку.

— Перегляну в кабінеті. І ще, напиши старшим секторів, що ранкової наради не буде. За результати роботи зберемося увечері.

Тетяна кидається виконувати вказівку. Кожний її рух — відшліфований, точний. Господи, та вона схожа на експонат з музею!

Зробивши глибокий вдих, натискаю на дверну ручку і…

І заклякаю прямо на порозі.

— Ліко, що ти робиш?

На мене звертаються блакитні величезні очі. Скельця окулярів супроти сонячного світла, яке косим промінням заливає кабінет, додають їм магнетичного, неземного блиску. І як завжди, пухкі губи розтулюються, немов пелюстки троянди під ранковим сонцем.

Моя колишня однокласниця стоїть на моєму столі, тримає руки догори, від чого коротесенький топ під широким піджаком піджимається під той самий ідеальний третій розмір, оголюючи плаский живіт з пірсингом у пупку, красиві сідниці у вузесеньких штанах. Пасмо волосся спадає на окуляри, тому дівчина дмухає на нього, зайвий раз змушуючи оцінити вуста. Гарні. І вона дуже гарна. Шкода, витрачається на тих, хто не здатний зробити її щасливою.

Ох, як мені хочеться вірити, що Муся не має почуттів до Івана.

— Що ти робиш? — перепитую, закриваючи за собою двері. Сподіваюся, Тетяна встигла відскочити, щоб випадково не притиснув її цікавого носа.

— Лампочка перегоріла, — ковтає слова.

— І ти вирішила замінити? — недовірливо перепитую.

— Та ні. Я вилізла на стіл, аби переконатися, що точно згоріла.

— І як успіхи?

— Треба йти по нову.

Дівчина вправно, наче все життя тільки й цим займається, дістає перегорілу лампочку і простягає мені.

— Справді, — відповідаю, оглядаючи її. — Маю запасну в шафі.

— Прекрасно! Сергію Олександровичу, несіть, а я вкручу.

Перекручувати ти чудово вмієш. Я ж сказав вчора одягатися на роботу нормально, а вона знову прийшла так, немов зумисне провокує взяти її тут і просто зараз. Штани і ніби ділові, і ніби… Ну, гріх не задивитися на ідеальну фігуру.

Знаходжу у шухляді лампочку.

— Тримай, Муся. Тільки обережно там. Я не маю зайвого часу вивозити твій труп і закопувати його в лісі.

— Не хвилюйтеся, мені під силу. Я навчилася бути і електриком, і слюсарем, і сантехніком, і вантажником.

— А нормального чоловіка не пробувала собі знайти? Хоча, хто нормальний на тебе клюне?

Я брешу. Відверто брешу! Сам себе ненавиджу за образу дівчини. Та хлопчак зі школи, чиї почуття залишилися неозвученими, займає позицію нападу. Під час навчання в школі я так звик нападати на

Мусю, що через стільки років спрацьовує інстинкт. Ще й фото Герасименка настрій зіпсувало вкрай.

— А ви не пробували, Сергію Олександровичу, адекватно ставитися до підлеглих?

— Невже хтось з колег скаржився на мене? — звузивши очі до щілин, намагаюся вловити в словах дівчини підтекст.

— Завдяки вам я майже не знайома з колективом. Два дні я просиділа в цьому кабінеті, а якщо виходила, то…

— Потрапляла в халепи, — перебиваю її, нагадуючи вчорашній прикрий випадок. Нагадую і припускаюся помилки, бо, простягаючи їй лампочку, торкаюся пальців з акуратним манікюром. Як за помахом чарівної палички, перед очима постають її збиті коліна, довгі стрункі ноги, які тримав руками.
Невинний дотик перетворюється на удар блискавкою.