РОЗДІЛ 16 СЕРГІЙ "Відмінниця"

Телефон нещадно і настирливо вібрує під подушкою, вимагаючи негайної реакції, якщо не хочу розбудити донечку. Маргаритка мирно спить на краю ліжка, тоді як я, вчора прилігши на хвилинку біля малої у костюмі, вирубився і тепер займаю добру частину матраца.

Намацавши гаджет, одразу вимикаю всі сигнали, сконцентровуюся на тьмяному екрані. Бляха, батарея майже сідає. Проте контакт Діани я відчуваю інтуїтивно. Стерва вже прокинулася з черговою сенсацією в голові і тепер хоче зіпсувати день, який тільки-но почався.

Подумки чортихнувшись, максимально тихо вибираюся з ліжка. Від незручної пози тіло німіє і неприємно ниє. По сенсорній зеленій кнопці ковзаю пальцем вже в коридорі.

— Чого тобі? — запитую, не приховуючи відрази до зрадниці. У моїх вухах ще довго дзвенітимуть запитання маленької дитини, де поділася її мама і коли вона повернеться.

Не повернеться! Я все для цього зроблю. Навіть змушу її переїхати на інший континент.

— Сергію, привіт, — її награний лагідний тон бісить ще більше, ніж цей дзвінок із самісінького ранку. — Я хочу сьогодні зустрітися з донечкою. Підготуй малу на десяту.

— Ні, — рубаю у відповідь без жодного натяку на компроміс. — Я сказав Маргариті, що мама поїхала годувати полярних ведмедів.

— Жартівник, — хмикає натомість. — Почуття гумору у тебе завжди шкутильгало. А тепер придумай нову історію. Я заїду рівно о…

— Стоп! Ти не приїдеш у мій дім. Навіть за кілометр не наблизишся до паркану. Не змушуй мене приймати крайні заходи. У кожного з нас своє життя, і в нашому з Маргаритою житті тебе більше немає.

— Ти не маєш права шантажувати мене дочкою.

Господи, які затягані фрази. Це ще хто кого шантажує! Я йду на великі поступки, аби розлучення минуло з мінімальними психологічними травмами для дитини. А мамаша геть з ланцюга зірвалася. Її апетити зростають з кожним днем.

— Говори правду, якого біса турбуєш? Гроші закінчилися?

— Закінчилися...

— Яка ж ти...

Так і хочеться поїхати в її квартиру, зімкнути пальці на тоненькій шиї і тиснути, тиснути, поки дурість не вивітриться з голови.

— Я не встигаю заробляти! — ричу у слухавку.

— Ой, припини. Твій татусь мільйони зберігає в сейфі. Якщо візьмеш декілька тисяч для його улюбленої невістки, він не збідніє.

— Не сміши, пару тисяч з твоїми апетитами — дріб’язок.

— Триста тисяч влаштує. До десятої або дитина, або гроші на картку. Все, час пішов.

Скрегочу зубами від безсилля. Діана тисне і ніколи не відмовиться повністю від дитини. Хто ж зрікається курки, яка несе золоті яйця? Найвигідніше у цій ситуації тримати курку на короткому повідку. Тобто тримати мене. З останніх сил вдержуюся, аби не шпурнути телефон в стіну.

Ненавиджу. Як колись кохав, так зараз ненавиджу.

Двері з дитячої прочиняються, і в коридор виходить, потираючи сонні оченята, Маргаритка. Мала притискає до грудей плюшевого рожевого зайця — улюблену іграшку, подаровану мамою на прощання.

Серце в грудях скорочується до каменюки. Немає в ньому ні краплі розуміння вчинку Діани.

— Татусику, з ким ти говорив? З мамою? Вона приїде сьогодні?

— Ні, сонечко, телефонували з роботи. А мама… Мама найближчим часом не повернеться.

— У неї теж безліч справ?

— Ага. На Північному полюсі дуже багато ведмедів і всі хочуть їсти.

— А вони маму не з’їдять? — лякається доня. Присідаю біля неї навпочіпки, поправляю скуйовджене довге волосся. Яка ж вона схожа на Діану! Мої дівчата, як дві краплі води.

Мої дівчата… На жаль, Діана ніколи не була моєю, бо не кохала.

— Не бійся, квіточко. З нею все гаразд.

— Я дуже сумую за мамою. Може, я погано поводилася, якщо не вертається додому?

— Не вигадуй! Ти найкраща донечка на світі. Про таку розумницю можна тільки мріяти.

Мала змикає руки на моїй шиї, втикається носом в груди, шморгає. Я обережно притискаю крихітне тільце до себе, вдихаю її неймовірний дитячий аромат і в самого на очі навертаються сльози.

Стерва! Немає жодного виправдання матері, яка покинула свою дитину і шантажує нею.

— Заспокойся, маленька. Повертайся в кімнату і трохи полежи. А мені час збиратися на службу. Через годину приїде нова няня.

Доня на секунду завмирає. Звістку про чергову гувернантку приймає на диво спокійно. Але я ж не вчорашній. За цим вдаваним спокоєм криється справжній терорист.

— Шоста за місяць, — зітхає Маргаритка.

— Пообіцяй не вередувати, — зазираю у щирі темно-сині очі навпроти. — Я розумію, що ти сумуєш за мамою, і що я постійно на роботі, і що часу в мене обмаль на родину. Проте я зобов’язаний працювати, а ти слухатися няню.

— Я вже доросла, побуду сама.

Заперечно хитаю головою.

— Ще трошки підростеш і тоді будеш самостійною. А зараз — няня.