РОЗДІЛ 15 ЛІКА "Поцілунок"

Двадцять хвилин — це катастрофічно мало, коли треба перетворитися з втомленої офісної мишки на дівчину, здатну витримати швидкість і драйв нічних перегонів.

Фен працює на повну потужність, торкаючись гарячим повітрям і без того розпашілих щік. Я вирішую не мучити себе підборами і обираю простий лук. Досить на сьогодні екзекуцій. Витягаю з шафи вузькі чорні джинси, які сидять як друга шкіра, та вільну білу сорочку, рукава якої одразу закачую по лікті. Наступний штрих — макіяж. Щоб трохи приховати втомлене обличчя і почервонілі очі зухвало наводжу чіткі чорні стріли та фарбую губи яскравим блиском. Я готова. Залишки здорового глузду кричать схаменутися і залишитися вдома. Але бунтарка, яка живе у кожній милій красуні і прокидається в найменш сприятливий момент, радісно плеще в долоні.

— Мамо, я на прогулянку! — гукаю та взуваю зручні білі кросівки.

— З Яворським? — з надією запитує вона, продовжуючи чаклувати над вечерею.

Зазираю на кухню, де витає неймовірний аромат смаженої картопельки. Шлунок вмить реагує на подразник, скручуючись у вузлик. Їсти хочеться страшенно, проте часу посмакувати немає. Тим паче, від Івана прилітає сповіщення, що він чекає під під’їздом.

— На сьогодні Сергій свою порцію моїх нервів з’їв. А ще він одружений, і про це не слід забувати, — не втримуюсь і намазую скибку хліба маслом. — Мене запросив покататися за містом Іван, колега з роботи.

Мама здивовано розвертається, забуваючи про сковорідку.

— У тебе з’явився шанувальник?

— А чому дивуєшся? Хіба я не можу сподобатися хлопцеві?

— Доню, ну що ти! Навпаки, я дуже рада, що нарешті ти відкрила своє серце для нових стосунків. Колишня невдача не повинна ставити на тобі клеймо чи позбавляти права на щастя. Я тільки «за», якщо підеш і розвієшся. А то все робота, дім, моя хвороба, Денисова сім’я зі своїми проблемами. Почни жити для себе і заради своїх інтересів.

Усміхаюся дорогій матусі. Вона почувається винною, що дочка змушена допомагати з лікуванням, що потрібна поруч, що моя молодість минає в щоденних турботах про інших.

— Він хоч хороший хлопець? — цікавиться.

— Наче, — невизначено знизую плечима.

А на думку спадає Яворський, його блакитні очі, довгі красиві пальці та елітний дорогий аромат парфумів. Мимоволі порівнюю двох чоловіків. Іван не дотягує до шефа, кардинально не дотягує. Зате він добрий, привітний, надійний. Підсумовую: — У будь-якому випадку мені з ним комфортно.

Мама зітхає.

— Чи комфортно з чоловіком, чи ні, дізнаєшся лише після десяти років шлюбу. А до того часу від пристрасті має дах зносити, на душі пурхати метелики, з обличчя не сходити усмішка. Зі всього перерахованого що є?

— Ма, ми мало знаємо одне одного. Рано говорити про метеликів та усмішки, — докірливо кривлю губи. — Менш за все хочу, аби мене сватали за першого стрічного.

— Батьки бажають своїм дітям найкращого. І я хочу, аби моя квіточка була щасливою і коханою.

Телефон у коридорі вибухає голосною мелодією.

— Я побіжу? — киваю у напрямку звуку.

— А поїсти?

— Повечеряю, коли повернуся, — цмокаю її у щоку та мчу в передпокій, де прискіпливо оглядаю себе з голови до ніг.

Одяг наче нічого. Та чогось не вистачає. Не так! Настрій такий, що треба ще щось. Не довго думаючи, звертаю у свою спальню, дістаю з шухляди шкіряний чокер, для образу «поганої дівчини» додаю більшої яскравості макіяжу. Вау! В яблучко!

Коли виходжу з під’їзду, сріблястий спорткар уже чекає біля входу. Іван вистрибує з машини, сяючи білозубою усмішкою. На ньому спортивна куртка, проста футболка і джинси, але виглядає він так, ніби зійшов з обкладинки журналу про автоспорт. Його погляд враз сканує мою фігуру. От не забрати у хлопця паскудної звички відверто розглядати.

— Вау, Ліко! Тобі личить цей стиль. Ти неймовірна.

Іван робить кілька кроків назустріч і нахиляється, щоб по-дружньому поцілувати. Його губи злегка торкаються моєї щоки. На жаль, електричний розряд тілом не біжить.

— Готова до порції адреналіну? — галантно прочиняє дверцята.

— Головне, щоб без виклику поліції, — жартую, опускаючись на м’яке сидіння. У салоні пахне солодким освіжувачем і тютюновим димом. — Ти палиш?

— Інколи, — відповідає. — Якщо запах тютюну дратує, обіцяю утримуватися від шкідливої звички.

— Дякую, бо я не переношу диму.

— Невже не пробувала курити?

— Ні. Та й бажання ніколи не виникало.

— Ти якась ідеальна. Не дівчина, а мрія.

Ми виїжджаємо за місто, де на покинутому відрізку шосе вже зібралося з десяток машин. Світло фар розрізає темряву, ревіння моторів лоскоче нерви. Тут панує особлива атмосфера: запах паленої гуми, гучна музика і повний відрив від загальноприйнятних норм. Останнє проявляється тоді, коли Іван знайомить з компанією друзів, між якими з рук в руки передається пляшка спиртного.

— Спробуй! — сміється одна з дівчат, тицяючи пластиковий стаканчик.