РОЗДІЛ 14 ЛІКА "Коли ти дівчинка"

Після сніданку в кав’ярні Яр підвозить мене до роботи і, з побажаннями не потрапити в чергову халепу, зникає з поля зору на потужному крутезному позашляховику. Зникає, не пояснивши куди і як надовго. Цілком у дусі керівника — нічого не пояснювати підлеглим. Навіть тій, з якою десять хвилин тому снідав в робочий час і якій сам обирав панчохи в магазині.

Від Яра нормального і Яра-лідера голова йде обертом. Я не маю сил бути готовою до змін його характеру. Я не здатна спрогнозувати, яким буде наступний крок і що чекати: усмішку чи копняка.
У приймальні застаю за комп’ютером Тетяну. Дівчина навіть погляд не відриває, зображаючи маску стовідсоткової зайнятості справами.

Зупиняюся біля її столу, спираюся руками на дерев’яну стільницю. Реакції – нуль. У гробовій мовчанці працюють тільки її пальці, голосно стукаючи по клавіатурі.

— А ти стратег, Тетяно, — уїдливо промовляю, дивлячись згори вниз на еталон ділового дрескоду. — Поки я возилася зі сканером, ти побачила в коридорі шефа і вирішила принизити мене перед ним та іншими колегами. Банальна підніжка — найкращий спосіб повалити суперницю на підлогу. Шкода, не врахувала одного. Ти мені не суперниця. Яворський особисто відвіз мене в магазин одягу, а ще купив спрей для обробки ран. Уявляєш? Сам купив і сам обробив.

— Брешеш! — гнівно випалює секретарка. Її холодні очі, здається, випадуть з орбіт від злості. — Ти не в смаку Сергія Олександровича.

— Ой! Схоже, хтось палко закоханий. Оу! Ще й без взаємності, — корчу гримасу співчуття, а тоді присідаю на край столу і діловито складаю руки на грудях, наче роздумую над світовою проблемою. — Мабуть, важко кохати одруженого чоловіка, який бачить в тобі виключно робочий матеріал.

— Не твоє діло! — рипить суха таранька у застебнутій до горла блузі. І наче гарна дівчина, а така неприємна і зверхня, що врода непомітна.

— Я б на твоєму місці віддала перевагу холостяку. З Яворським нічого не світить.

— Це вже я вирішуватиму, — підводиться на довгі ноги Тетяна. — І не смій стояти на моєму шляху.

Цмокаю язиком та розчаровано хитаю головою:

— Дурепа ти, Танька, дурепа.

Йду у наш з Яром кабінет, ловлячи спиною ненависні іскри в очах колеги. Даремно дівчина бачить в мені суперницю. Яр — останній чоловік на землі, з яким захочу замутити. І метелики в животі поруч з ним нічого не означають.

Роботи зі звітами багато. Решту дня я проводжу в монотонній рутинній праці з нудними цифрами. Яр так і не повертається у відділ.

Увечері добираюся додому втомленою, сонною, голодною. Ноги після двох днів на високих підборах не те що гудуть — відвалюються. Знявши Оксанині ботильйони, полегшено стогну на всю квартиру. Мама здивовано визирає з кухні.

— Ліко, донечко, ти що, вагон з вугіллям розвантажувала? Виглядаєш геть змученою. Сергійко знову витворяв?

— На щастя, Сергійко нагодував смачним сніданком і успішно розчинився у робочих питаннях.

— Он як, — усміхається. — Дав сьогодні амністію?

— Аби завтра не відігрався, — хмикаю у відповідь.

— Десять років тому ти приходила зі школи і постійно скаржилася на Яворського. Ніби час повернувся назад, тільки зараз ви дорослі.

— Мабуть, я десь сильно згрішила.

— Припини, — махає кухонним рушником. — Ти у мене хороша дівчинка, справжня красуня. Просто подобаєшся поганим хлопцям.

— Справжнім бородатим козликам.

— Невже Сергій відпустив бороду?
Уявивши як вранці була у пастці його рук, мрійливо підтискаю губи. Мама розуміє без слів.

— Гарний?

— Дуже. Ще й одружений.
Матуся розводить руками.

— Не переймайся. От побачиш, все владнається. Знайдете спільну мову і ще летітимеш на роботу.

— Навряд. Я давно доросла дівчина і в дива не вірю.

— Дива існують, донечко. Існують. Наберися терпіння.

Пригортаю маму за худорляві плечі. Так добре в її обіймах, що всі прикрощі поганого дня зникають за горизонтом.

— Хочу в душ і спати. Ніч в Дениса забрала всі сили.

— Оксана телефонувала, — зітхає вона.

Без зайвих пояснень здогадуюся, що братова скаржилася на п’янки Дениса.

— Слава Богу, Захарчик одужує, — підбадьорливо стискаю її руку.

Алкогольна залежність брата добиває маму, але на вмовляння, погрози він не звертає уваги. І її хвороба теж не стримує від оковитої.

Мама дивиться на мою сукню, тьмяні очі округлюються до неможливого.

— А це що таке?

— Ай, запізнювалася, тож мусила в Оксани позичити.

— Ліко, не годиться в такому одязі ходити на роботу. Може, купимо гарний костюм чи сукню?

— Мамо, у мене повна шафа.

Ми прекрасно знаємо, що зайвих грошей поки немає. Новий стильний одяг мрія у довгій шухляді потреб. Цмокнувши маму у щоку, йду у ванну кімнату, де віддаю себе на поталу теплій воді і таким недоречним думкам про шефа.