РОЗДІЛ 13 ЛІКА "Панчохи"

— Чому тремтиш, Ліко?

— На вулиці осінь і в приміщенні протяги, — ледь чутно відповідаю, намагаючись відсунути коліна, але пальці Яворського тримають надійно.

— Протяги, кажеш? — скептично зводить бровою.

— Саме так, — киваю, розчиняючись в океанічній синяві.

Йому складно брехати. А собі? Мабуть, я якась садомазохістка, якщо метелики прокидаються на голос монстра у дорогому діловому костюмі. І на секундочку, монстра одруженого! Консультантка гарантовано розповість пані Яворській про несподіваний візит її чоловіка з незнайомкою в ультракороткій сукні. Я неправильно роблю, що дозволяю Сергію возитися зі мною по бутиках. Це нечесно щодо його дружини.

— Не вмієш ти брехати, Муся, — усміхається Яр та повільно, ніби випробовує мою нервову систему, розмикає пальці. У місці дотику пече. Аж кортить подивитися, чи не почервоніла шкіра.

Я вже готова видати якусь дурницю, як раптом шлунок заходиться голосним голодним ревом, зрадницьки здаючи мій стан. Коли я останній раз їла? Вчора в обід з Іваном. І то, каву та маленький смаколик важко назвати нормальною їжею. Тепер організм вирішує помститися у найбільш невідповідний момент. Щоки вкотре за день спалахують вогнем. І знову поруч Яворський.

— Ти на дієті? — кутики губ Яра сіпаються в лукавій усмішці.

— Ні, просто стрес, — виправдовуюся, переводячи погляд за його спину.

Нарешті Яворський підводиться, ховає спрей в паперовий пакетик.

— Одягай свої колготи, Муся. Чекатиму в машині.

Швидким кроком Яр зникає за ширмою, а я спересердя замружую очі. Це ж треба вміти так влучно потрапляти в халепи!

Як тільки шеф виходить, у кабінку зазирає продавчиня.

— Візьміть, будь ласка, панчохи. Це ваш розмір.

— А скільки вони коштують?

— Пан Яворський оплатив.

— Стривайте, я сама можу.

Пізно. Дівчина стинає плечима та з фальшивою натягнутою посмішкою залишає мене з розпакованими красивими панчохами, прикрашеними зверху вишуканим мереживом. І наче скромні і в той самий час настільки розпусні, що голова йде обертом. А враховуючи мій мереживний пояс… Слід зупинитися, далі горять стоп-вогні. До відчаю соромно сідати в машину Яворського, бо він однозначно схвалив вибір консультантки. А якщо сам обрав?

Господи…

— Сергію, я хочу повернути гроші, — діловито заявляю, забираючись на переднє пасажирське сидіння машини. — Ти не зобов’язаний купувати мені речі, тим паче такі дорогі.

— Припини, — відмахується він. — Ми чудово знаємо одне одного, і купувати тобі панчохи було цікаво. Крім того, вони дрібниця порівняно з тим, скільки за раз здатна витратити моя дружина.

— А вона не заперечуватиме, що ми, — киваю на магазин, який залишається позаду. — Ну, ти зрозумів…

— Звісно, ні, — хмикає, — у нас прекрасні стосунки, які навіть кінець світу не зруйнує.

На секунду в його голосі проскакує роздратування. На секунду він міцніше тискає шкіряне кермо. На секунду втрачає відшліфований професією самоконтроль. Але такі зміни тривають одну-єдину мить. Сергій звертає на протилежну від суду вулицю.

— А куди ми їдемо? Ти ж наче в суд збирався?

— Я не працюю з голодними співробітниками, оскільки вони роблять помилки в документах.

— Не зрозуміла.
— Ти ще й нетерпляча, Муся, — звучить замість нормальної відповіді.

Через кілька кварталів він зупиняє біля тієї самої кав’ярні, де вчора пила каву з Іваном. Дежавю якесь. Ті самі люди в ті самі двері.

— Сергію Олександровичу, це занадто, — соваюся на кріслі. — Колеги однозначно нас побачать. Для чого провокувати?

— Тільки не кажи, що встигла з кимось посмакувати їхньою найсмачнішою кавою в світі? — зиркає спідлоба.

Брехати не хочу, тому набираю повні легені повітря.

— Так, вчора це місце показав Іван.

Брови в Яра повзуть догори.

— Щось занадто багато біля тебе Івана.

— Просто він хороший хлопець.

— Цікаво, — впирається плечем в крісло. — І чим вимірюється поняття «хороший хлопець»?

— Він цілковита протилежність тобі в школі, і зараз, — видаю думку, яку не слід було озвучувати. — На нього можна покластися, а не чекати удару навідмаш.

— Отже, на мене не можна покластися?

— Ти занадто непередбачуваний. І злий буваєш.

Прорвало! Все! Всі карти розкрито! Можна сміливо писати рапорт на звільнення. Брови Яра сходяться на переніссі. Ще одне моє слово в подібному дусі — і він вибухне всіма відтінками роздратування.

— Лідери м’якими не бувають, бо вони не дівчата, щоб їх любили. Якщо хочеш побудувати кар’єру, дотримуйся золотого правила: не показуй слабкості, навіть якщо ти жінка.

— Окей, зараз ти як керівник показуєш на мені свою силу, твердість характеру і залізну зверхність, — мне несе і немає стриму словам, про які за хвилину пошкодую. — А десять років тому чому не давав мені спокою? Чому кожен день в школі перетворював для мене на гру в рулетку? Ти хоч знаєш, скільки моїх нервових клітин вбив своїми лідерськими якостями?