РОЗДІЛ 12 ЛІКА "Коліна"

— Мусійчук, що відбувається?

Цикнувши, шеф підхоплює мене за передпліччя та одним ривком ставить на ноги.

— Спіткнулась, — шепочу, поправляючи задерту злощасну сукню.

Соромно до втрати свідомості. На очі навертаються сльози. Ну, що я за нещастя таке? З однієї біди в іншу. З одного конфузу в новий. Іван кидається збирати документи, а решта колег оперативно капітулює з місця події. Разом з ними бочком-бочком тікає Тетяна. От стерва слабкодуха! Вміє лише підставляти, а як відповідати за свої вчинки — ховається за чужі спини.

— Ти як? Не забилася? — запитує Іван, подаючи теку. — Стривай, та в тебе коліна здерті!

На зміну шоку приходить тупий біль в ногах. Шкіра збита на колінах до крові, а ще я добряче гепнулася на підлогу.

— Все нормально, — відмахуюся. — Будемо вважати першим бойовим хрещенням.

— До весілля заживе, — намагається підбадьорити друг.

— Можливо, якщо я доживу, — змушую себе усміхнутися крізь сльози. У присутності Яворського не стану плакати. Зуби зціплю, а слабинку не дам.

— Сергію Олександровичу, дозвольте поїхати з Лікою в магазин за новими колготами. Ну не ходити ж їй в такому вигляді.

Згадую слова шефа про штани і кидаюся підтримати ідею Вані.

— А може Іван підкине мене додому, щоб я одразу переодягнулася?

Сині очі перетворюються у темні, злі та недобрі.

— Я їду в міськрайонний суд і сам тебе підвезу. Збирайся, Ліко. Чекатиму в машині.

Ми з колегою переглядаємося. Менш за все я хочу їхати додому з Яворським. Вже відкриваю рот, щоб заперечити, та Сергій нагороджує мене вбивчим поглядом, від якого кров у жилах стигне, а питання вичерпуються самі собою.

Ще раз подякувавши, повертаюся в кабінет за пальтом і сумочкою. Відчуття неправильності не полишає. Не день, а суцільна катастрофа. Добре, хоч окуляри не побила.

Тетяни в приймальні немає. Хитра стерва, відчувши, що пахне смаженим, сховалася пересидіти. Подумки обіцяю собі триматися від неї якомога далі й при нагоді дати добрячої відсічі. Не вистачало через якусь неадекватну видру справді шию скрутити. Впевнена, так просто вона не відстане. Дивна якась.

Вхопивши речі, виходжу надвір. Теплий осінній день радує яскравим сонечком і приємним запахом опалого листя. Вдихаю свіже повітря. Так гарно і світло на противагу сірості приміщення за спиною.

Яр, як обіцяв, чекає на стоянці. На ньому стильні сонцезахисні окуляри, які дуже пасують до дорогого темно-сірого костюма, і моє серце знову пропускає удар. Що казати, Яворський привабливий чоловік, заборонений. На мить милуюся його правильними рисами обличчя, кремезною поставою, мускулистими плечима під ідеально зшитим піджаком. А потім змушую себе відвести очі. Не слід забувати, що він одружений і що в нього нестерпний, паскудний-препаскудний характер.

Яр демонструє взірець вихованості. Прочинивши дверцята, допомагає присісти з моїми пораненими коліньми, котрі, на щастя, прикривають поли довгого пальта. На долю секунди мої пальці опиняються в його простягнутій широкій долоні. На долю секунди виникає тілесний контакт. Але Яр одразу сіпається, немов торкнувся чогось неприємного і гидкого.

А коли оминає машину, взагалі стискає і розтискає долоню, позбуваючись відбитка моєї шкіри.

Так, Ліко, не звертай уваги. Пів години з ним в одній машині, це не тижні в одному кабінеті. Відвертаюся до вікна. А простору в салоні катастрофічно мало. Геть мало.

Яр маневрує в сусідню вулицю та зупиняє машину біля магазину з великими панорамними вітринами, заставленими манекенами з жіночим одягом. Магазин виглядає презентабельно, ціни у ньому, мабуть, космічні.

— Ходімо по нові панчохи.

— А можливо, я сама?

— А можливо, знову щось станеться? — бурчить Яворський, вибираючись з автівки.

Доводиться підкорюватися. Все одно моєї думки не врахує.

У магазині очі розбігаються від розкішного інтер’єру й вишуканого жіночого одягу. Консультантка одразу розпливається в улесливій усмішці.

— Раді вас бачити, Сергію Олександровичу. Давненько не заходили ні ви, ні пані…
Дівчина вчасно вмовкає, кинувши в мій бік проникливий погляд. Отже, шеф притягнув мене в бутик, де одягається його дружина. Ну, принаймні, він не економить на бідоласі. Відчуття, що дружина Яворського нещасна, принижена жінка, не полишає.

— У моєї знайомої проблема. Допоможіть їй, а я зараз повернуся.

Консультантка киває і береться ретельно розпитувати про розмір, бажаний відтінок колготок. Мене проводять у примірочну, приносять декілька варіантів без цінників.

— Перепрошую, а скільки коштують такі? — верчу в руках упаковку з фото елегантної дівчини.

— Гарний вбір. Це остання модель, з гладкою, блискучою ниткою…
Коли після всіх позитивних характеристик озвучують суму, я ледь вдруге не падаю на підлогу. Та це ж… Можна річний запас колгот зробити.

— Я б взяла щось по акції.

— На жаль, у нас акцій не буває. Весь товар ексклюзивний. Хіба зі старих колекцій.