РОЗДІЛ 11 ЛІКА "Що відбувається?"

На спині виступають сироти, а він не поспішає відходити. Його важке, переривчасте дихання десь біля маківки розбивається на мільйони осколків об оголену шкіру і потрапляє в мою знуртовану кров.

— Тобі варто краще тримати рівновагу, Муся, — промовляє майже пошепки, і від звуку низького баритону мої ноги стають ватяними. — Як на роботі, так і на підборах.

Тікати! Мозок кричить тікати негайно! Це ж Яворський! Гад солоний, який вкрав перший поцілунок у підсобці. І в той самий час фантазія біжить далеко вперед, бо вчора я бачила його іншим, кардинально іншим. Знаю, він здатний бути нормальним.

Але момент занадто інтимний. Якщо хтось увійде, то ми станемо сенсацією номер два після моєї сукні. Спроба розвернутися переростає у фатальну помилку. Його руки, які секунду тому ловили коробку, впираються в шафу, позбавляючи мене можливості вислизнути з пастки. Яворський прямісінько перед моїм обличчям. Сині очі проникливо роздивляються, темрява в них нікуди не зникає. А ще в них спалахує неприборканий вогонь. І від того вогню моє серце перестає битися. Мені здається, чи Сергій дійсно дивиться на мене, як на жінку? Жінку, яка цікавить?

— Я… я сама впораюся, — ледь чутно видихаю, втискаючись спиною в холодні дверцята шафи.

— Справді? — цікавиться з іронією в голосі та повільно опускає одну руку, спираючись нею біля моєї голови. За нею слідує інша. Дистанція скорочується до мінімальної, і від того тіло пронизує електричний струм. — Ти сьогодні занадто самостійна. Наприклад, твій зовнішній вигляд тільки й кричить, що ти готова робити все сама. Муся, ти прийшла у мій відділ працювати чи...

Його слова залишаються невимовленими. Проте натяк настільки очевидний, що до горла підступає клубок пекучої образи.

— Ви не маєте права так зі мною говорити, Сергію Олександровичу.

Я спалахую, намагаючись повернути залишки професійної гідності, намагаючись вгамувати шалений ритм бідолашного серця.

— Маю право на все, що стосується дисципліни в моєму кабінеті і за його межами, — злісно цідить крізь зуби та нахиляється ще ближче, так що кінчик носа майже торкається розпашілої щоки. — І зараз ця дисципліна тріщить по швах. Тріщить через тебе.

— Я лише одягнула сукню, яка була більш-менш прийнятною для ділового стилю.

— Якщо вистачило сміливості одягнути настільки діловий стиль, то май сміливість не псувати його зайвими аксесуарами.

Мій світ летить в чорну діру, коли довгі чоловічі пальці підхоплюють край хустини і без поспіху стягують її з шиї. Тонкий атлас опиняється в долоні Яра, він стискає його в кулаку. Стискає ніби мене. І ці сині глибокі очі… У них я жертва, муками якої насолоджується витончений кат.

А далі Яр різко робить крок назад, розриваючи зоровий контакт. Крижаний холод миттєво огортає тіло, наче я пірнула в ополонку в сорокаградусний мороз. Судомно хапаю ротом повітря. Намагаюся стояти. Господи, що це було? Виховний момент? Невідворотна катастрофа, від якої тікала десять років?

— Візьми документи, — кидає він звичним діловим тоном, зручно вмощуючись у глибоке шкіряне крісло керівника. — З них треба зробити копії на ксероксі в коридорі. Папір візьми в Тетяни. Впораєшся?

— Так, — киваю , опановуючи емоції.

— І ще одне, — таки не дає втекти. — Щоб завтра прийшла в штанах. Навіть якщо доведеться їх позичити у брата.

Мовчки хапаю теку і майже вибігаю з кабінету. Сині очі проводжають, поки не закриваю за спиною двері.

На щастя чи на жаль, секретарки немає на місці. Хвилину я роблю вдих-видих. Так, Ліко, заспокойся!

Все позаду. І більше жодних експериментів з чужим одягом. Пальці самі тягнуться до оголеної шиї. Хустина залишилася в Яра.

— Бляха! — виривається з рота стогін. Розгубившись, я не вгледіла, куди він її подів. Доведеться шукати.

Але зараз я повинна зосередитися, зібратися і нирнути в басейн з акулами. Притискаючи папку до грудей, таким чином трохи прикриваючи їх, виходжу з приймальні в коридор. Оскільки адміністративна будівля служби просто гігантських розмірів, на поверсі є два довгих коридори та кілька переходів. Ксерокс розташований по центру паралельного нашому. У ранковій метушні стук десятисантиметрових підборів привертає увагу тих, хто ще не встиг обговорити мій сьогоднішній лук.

Біля ксерокса вже зібралася черга. Серед колег стоїть Іван, який явно нікуди не поспішає, бо підпирає стіну, і вічно невдоволена Тетяна.

— О, Ліко! — звертається Іван, розпливаючись в усмішці та безсоромно скануючи мою фігуру. Довше належного хлопець затримує погляд на третьому розмірі, щільно обтягнутому тканиною сукні. — Допомогти з паперами? Чи може з налаштуваннями? Пристрій зовсім новий, його кілька днів тому привезли. Я один з небагатьох, хто навчився ним користуватися.

Легкий смішок розходиться між колегами. Всі розуміють, що Іван зі шкіри пнеться, аби сподобатися, і переграє.

— Дякую, я впораюся, — делікатно відмовляю, намагаючись не дивитися на секретарку Яра.

Однак, ігнорувати дівчину неможливо. Вона демонстративно поправляє ідеально застебнуту до верхніх ґудзиків кремову блузу і кривиться, ніби я бруд під нігтями.

— Мусійчук, ти посадою не помилилася? — єхидно чіпляється до мене. — Тут серйозна державна установа, а не нічний клуб.