РОЗДІЛ 10 ЛІКА "Коли сукня коротка"

Цок-цок-цок…

Це підбори.

Тук-тук-тук…

Це серце.

У німій густій тиші довкола.

Щоб сісти на перший стілець від шефа, я проходжу повз усіх керівників секторів. Усіх чоловіків. Чоловіків, які не зводять з мене вражених очей. З останніх сил змушую себе тримати спину рівно, не червоніти, не психувати, не зважати на гул голові від безсонної нервової ночі.

Сівши, крадькома зиркаю на Яворського. Ох, краще б я дивилася у вікно. Або взагалі не приходила сьогодні на роботу.

У синіх очах навпроти, що нагадують бездонний океан, вирує темрява. Холодна, крижана, приголомшена. Сергій в шоці. І шок стає в кубі, коли закидаю ногу на ногу. А як інакше сісти в ультракороткій сукні?

Колега поруч прокашлюється і совається на місці. Що там казала братова, що сьогодні робота стоятиме? Її слова потрапляють прямісінько в десятку.

— Мусійчук, у тебе бездоганна пам'ять? — випалює Сергій Олександрович. — Зможеш запам’ятати все, що ми обговорюватимемо?

— Буде краще, якщо запишу в блокнот.

Підводжуся, щоб взяти записник на столі навпроти. Впевнена, чоловіки в ряді оцінюють вид ззаду. І знову хтось з них прочищає горло.

— Сядь на місце, — гаркає Яр. — Занотуєш нараду, а потім підготуєш протокол.

— Зрозуміла, — відповідаю та швидко відкриваю блокнот.

Я так хвилююся, що зараз знепритомнію. Кусаю губи, сама того не підозрюючи. Яворський невдоволено видихає. Не треба мати багато розуму, аби втямити, що його невдоволення стосується мого зовнішнього вигляду. Я дуже шкодую, що не прийшла в спортивному костюмі та кросівках. Даремно ризикнула із сукнею Оксани. Перебір.

Хоч нарада стосується робочих питань, та мало хто на них зосереджений. Зараз у голові кожного я. Потім моє ім’я звучатиме у кулуарах. Сергій Олександрович раз за разом осмикує підлеглих, критикує і, здається, зараз взагалі вибухне.

— На сьогодні все, — нарешті підсумовує шеф.

— На вечірній нараді я доповім про результати пошуку, — звертається до нього мій сусід.

— Вечірньої наради не буде.

І треба ж мені стрельнути очима на Яра. Наші погляди схрещуються і довше належного затримуються в зоровому контакті. Нічого доброшл для мене ця скасування відміна не передбачає. В очах навпроти спалахує хижий блиск, нагадуючи некерованого учня з минулого. Цей блиск змушував моє серце тремтіти як у загнаної жертви. І зараз, через десять років, абсолютно нічого не змінюється.

Коли колеги залишають кабінет, я пересідаю за стіл і гортаю блокнот. Яворський нічого не говорить. Він чекає, поки почну виправдовуватися.

Мовчанка затягується, а разом з нею по висхідній зростає роздратування Сергія. У блокноті вже немає що читати. А він ні пари з вуст.

І я здаюся першою.

— Сергію Олександровичу, я повинна вам пояснити.

Даремно стараюся говорити рівно, без заминки. Голос зрадницьки бринить, кожна клітинка тіла напружена до межі. Ненавиджу брехати. Навіть не вмію. Було б правильно сказати, що племінник захворів, що ночувала у Дениса, що проспала будильник, що одягу в мене нормального не було, і щоб швидше потрапити на роботу, довелося брати вбрання у братової. Проте я вже домовилася з Іваном. Якщо ми не говоритимемо однаково, хлопець постраждає через мою необачність.

— Спробуй, — рубає, підперши підборіддя складеними у замок руками. Він бачить мене наскрізь.

Хочеться зникнути, вибігти з кабінету, не обманювати.

— Вранці сталося прикре непорозуміння, — починаю, ковтнувши дискомфортний клубок страху. — Ми з Іваном поїхали разом забирати відповідь на запит. Він думав, що я вас попередила, а я була певна, що він скаже. Пропущений від вас дзвінок побачила вже біля приймальні. Сенсу передзвонювати не було.

Сині очі звужуються до крихітних щілинок, в них грає небезпечними барвами саме пекло. Не вірить… Я б теж на його місці не повірила.

Яр витримує ефектну, затяжну, повчальну паузу. Її слід заповнити іншими поясненнями. Та я вибираю мовчати і чекати.

— Керівник повинен знати, чим зайняті його підлеглі, — нарешті промовляє відстороненим чужим голосом. Так говорять керівники з підлеглими, які добряче накосячили.

— Обіцяю, такого більше не повториться.

— Я б не обіцяв того, що не спроможний виконати. Муся, ти стала безвідповідальною.

Ну що сказати? На думку не спадає нічого нормального.

— З теками закінчила? — Яр переводить тему в інше річище.

Про себе дякую всім святим і з надією, що відбудуся легким переляком, наскільки дозволяють обставини, з легкістю зізнаюся:

— На жаль, ні. Залишилися ті, котрі стоять найвище.

— Впевнений, сьогодні ти їх дістанеш.

Тонкий натяк на високі підбори вганяє у фарбу. Незручно, хоч провалися крізь землю.

— Авжеж, — буркаю під ніс та підводжусь.

Розвернувшись до шкільного монстра, обережними кроками, ніби він пригне на шию, наближаюся до високої шафи. Навіть зіп’явшись навшпиньки, не дістаю верхніх рядів. Пальці тягнуться до полички — і даремно. А ще клята сукня підтягується, оголюючи мереживо панчіх. Принаймні, так мені здається.