РОЗДІЛ 9 ЛІКА "Геніальна ідея"

Сергій Олександрович Яворський…

Власною персоною о дев’ятій п'ятнадцять. Тобто я вже запізнилася на п'ятнадцять хвилин, а попереду ще збори і дорога до роботи. Якщо всі зірки зійдуться, я увійду в кабінет номер один під прицілом синіх крижаних очей через півгодини.

Бляха! Пів години!

— Оксано, — судомно тормошу братову за плече. Вона сонно продирає очі, озирається навкруги, шукаючи кінець світу, відображений на моєму обличчі. — Оксано, прокидайся. — Я проспала будильник. Шеф дзвонить, а я не знаю, що сказати.

— Не бери трубку. Викликай таксі і дуй у ванну, — вмить оговтується вона.

— Як викрутитися?

— Зараз щось придумаємо. Біжи умивайся, а я тим часом одяг підготую. У мене, щоправда, спортивний стиль, та якусь сукню у шафі відкопаю.

— Я додому.

— Куди? — хапає мене за зап’ястя. — Поки додому, поки з дому — пів дня пройде. Ніколи розслаблятися.

Більше наводити аргументів не треба. Наче отримавши чарівного копняка, мчу у вбиральню. Злощасний телефон, на щастя, вмовкає і лише сумно лежить чорним екраном догори. У голові тріщать коліщатка. Поки чищу зуби, фарбуюся Оксаниною косметикою, викладаю довге волосся у високий пучок на потилиці, народжується геніальна ідея з іменем Іван. Вчора хлопець напрошувався у друзі. Можливо, сьогодні витягне з надскладної ситуації?

Новий знайомий відповідає з другого гудка. У трубці роздається його спокійний, виважений голос — і на серці стає легше. Допоможе, шостим чуттям відчуваю — допоможе!

— Іване, привіт! Ти на роботі?

— Ні, зранку поїхав за відповіддю на запит. Ось забрав і буду повертатися. Щось сталося? У тебе голос схвильований.

На другому плані лунають клаксони автомобілів, гул і метушня міста. Це мій шанс не потрапити в зону гострої критики. А з іншого боку трохи страшно брехати дияволу. Яворський читає мене, як розкриту книгу. Перед очима постає його глузлива фізіономія підлітка — і рішення приходить само собою.

— Іване, — випалюю, хапаючись за останню соломину. — Будь ласка, почекай мене біля роботи. Я приїду через двадцять хвилин.

— Вибач, не зрозумів. Ти де? Не в кабінеті?

— Я проспала, — стогну у відповідь. — Яворський вже телефонував, а ти знаєш, як він ставиться до запізнень? Скажемо йому, що за відповіддю їздили удвох, ти вводив мене у курс справ.

— Я думав, він нормально з тобою спілкується. І брехати Яворському з перших днів якось неправильно.

Ох, знав би ти всю правду, скільки сліз я пролила через вашого обожнюваного шефа!

— То ти виручиш? — не втрачаю надії. Іван вагається, хвилину мовчить, а тоді нарешті говорить.

— Добре, виручу. Але за однієї умови. У неділю сходимо в кіно. Згодна?

— Згодна, — з полегшенням видихаю. — Цього разу я викручусь і більше жодних запізнень.

Та чергова проблема чекає на мене у спальні. Вчора до родичів я приїхала в спортивному костюмі та кросівках. Йти у відділ в такому вигляді однозначно не можна. Це пряме порушення офіційно-ділового стилю.

Оксана тримає у руках два вішаки. На першому — сірі шорти з костюмної тканини та трохи поношений смугастий светрик. На другому — чорна сукня. Сукня так нічого, на братовій гарно сиділа на скромному святкуванні дня народження мами. Але я на голову вища за дівчину, і розмір грудей у мене третій, а не…

— Бери сукню, — соває в руки Оксана.

— Я ж не влізу.

— Влізеш, ти худа.

— Та буде коротка.

— З твоїми ногами треба по подіуму ходити, а не в офісі в штанах дірки просиджувати. Гріх ховати.

— Оксано, — розчаровано тягну, крутячи в руках сукню, яка замалим прикриє стратегічні місця. — Але у виборі між нею і смугастим светриком, вже нехай буде вона.

Поспіхом одягаюся і біжу до дзеркала в коридорі.

— Почекай! Тримай ботильйони.

Братова простягає мені червоні лаковані ботильйони на карколомній шпильці. Господи милосердний! Я ж вб’юся на них!

— Сміливіше взувайся, бо твої кросівки сюди не личитимуть.

— Я не витримаю в них до вечора.

— А до вечора і не треба. В обідню перерву приїдеш додому і перезуєшся.

— Слухай, позич ще свою ту чорну сумку-баул, я в неї сховаю своє взуття про всяк випадок. Моє пальто довге, під ним сукню не буде видно.

Коли на моїх ногах опиняються червоні черевики, Оксана сплескує в долоні.

— Мати рідна, шкода твоїх колег-чоловіків. Сьогодні у них буде день, коли робота стоятиме.

Окидаю своє відображення у дзеркалі. На мені чорна сукня сидить зовсім по-іншому, ніж на власниці. Тонка тканина ефектно облягає кожнісінький вигин фігури, звабливо акцентуючи стрункі ноги в чорних капронових колготах. А груди… Аж самій хочеться їх торкнутися, настільки вони ідеальної форми. Підбори та зібране у пучок волосся додають сексуальності і водночас фатальної краси.