РОЗДІЛ 8 ЛІКА "Просто Сергій"

До елітного чорного позашляховика, припаркованого біля входу в адміністративну будівлю, виходимо мовчки. На вечір похолодало, тож щільніше кутаюся в тонке осіннє пальто ніжного молочного відтінку.

Лише стукіт моїх підборів та шарудіння листя під ногами прорізують наелектризовану тишу, таке собі затишшя перед бурею. Хоч Яр виглядає втомленим та перегорілим, але в нього вистачить сил морально познущатися з Мусі. Я б відмовилася від пропозиції підвезти. Та ноги в модельних туфлях так затекли, що ледве шкандибаю.

Яр сідає за кермо. Я забираюся на переднє пасажирське сидіння. У шкіряному салоні пахне дорогими чоловічими парфумами. Автомобільний освіжувач колишній однокласник підбирає схожий на свій одеколон. Педантичний який!

Двигун заходиться ревом, Сергій веде машину впевнено, тримаючи кермо однією рукою. Я притискаю до колін сумочку. У цю мить, коли ми удвох в маленькому просторі, вона допомагає триматися і не втнути щось дивне чи смішне від хвилювання.

Сказитися можна! Яр підвозить мене додому. Та ще й сам запропонував. Мабуть, десь вмер величезний слон. Шеф, розвалившись в кріслі, максимально зосереджений на дорозі. Проте відчуваю, що хоче чимось поцікавитися. Він ніби бореться із собою, вагається, приймає остаточне рішення.

— Як мама? — раптом запитує, не відриваючи погляду від вітрового скла.

Здригаюся від несподіванки. Я була впевнена, що після випускного Яворський забув увесь клас і викреслив кожного з пам’яті. Особливо мене. Аж ні!

— Дякую, добре, — намагаюся говорити рівно. — Вже на пенсії, не вчителює. Хвилювалася за мій перший робочий день. Навіть занадто.

Сергій розтягує губи в усмішці. Господи милосердний! Виявляється він вміє усміхатися як звичайна нормальна людина.

— Лариса Василівна завжди була прихильнішою до учнів за директора. Пам’ятаю, як вона вигородила нас, коли ми з хлопцями побили вікно у спортзалі. Сказала, що випадково м’яч влетів у скло, хоча я жбурнув каменюку.

— Мама справді знаходила виправдання для важких підлітків, — набираю повні легені повітря для сміливості, і поки він не заперечив, випалюю на видиху: — Чому ви кинули камінець?

Сергій міцніше стискає шкіряне кермо. Повертатися в минуле йому боляче.

— Хотів так привернути увагу батька. Думав, директор поскаржиться на сина, і він згадає про нього.

Олександра Яворського ніхто з школярів не бачив. Він як міф — і наче був, і наче не було. Отже, стосунки у батька і сина ще ті. Щоб не переходити на себе, Сергій розпитує:

— А малий? Тобто, твій брат Денис десь працює? Сім’я? Діти?

— Вже три роки як одружений. Ви б бачили його малого! Такий гарний хлопчик, — зі щирим захопленням відповідаю про нашого обожнюваного карапузика. — Я дуже люблю Захарчика.

— Просто Сергій, — поправляє він, різко крутнувши кермо на повороті. — Поза кабінетом — просто Сергій. Муся, ми ж не на роботі. Крім того, сто років знайомі.

«І навіть цілувалися», — пролітає в голові.

— У такому разі в кабінеті я не Муся, а Ліка Мусійчук.

— Рядова Муся! Ну, погодься, так краще звучить.

Він на мить повертає голову, в напівтемряві його сині очі видаються чорними, як ніч над головою. Ніч темна, неосяжна, манлива. Десь всередині перевертається серце і пропускає удар. У школі я боялася завжди насупленого, роздратованого Яра. Сьогодні вранці перетнулася з дорослим Яром зі злістю у квадраті. Але зараз.. Яворський у жартівливому настрої… Але кажуть, диявол теж ламає жартома.

Прокашлююся.

Сергій знову розвертається до траси.

— Денис, як хвостик, постійно ходив за тобою. Пам’ятаю, як в десятому класі намагався побити мене портфелем, коли я… — осікається, міцно стулює щелепи, ковтає слова.

Зате продовжую я:

— Коли ти довів мене до сліз біля бібліотеки.

У салоні зависає неприємна напруга, викликана моїми болісними спогадами. На язику так і крутиться закономірне питання: якого милого стільки часу знущався наді мною?

Я аж подаюся до колишнього однокласника, роблю вдих… Я вже готова запитати.

Проте ми під’їжджаємо до будинку, і чоловік зупиняє автівку якраз навпроти під’їзду. Він не поцікавився, де живу. Просто привіз до багатоквартирної висотки, під якою колись намотував кола на мотоциклі.

Сергій не поспішає розблоковувати двері.

— Твій брат мав рацію. Я заслуговував на той удар портфелем. А, можливо, і не на один.

Раптове зізнання приголомшує. Не віриться, що тиран визнає власні помилки. Хіба так може бути? Хлопець, який ніколи не вибачався, зараз сидить поруч і фактично визнає промахи десятирічної давнини.

— Чому ти кажеш це зараз?

Замість чіткої і адекватної відповіді Сергій нечутно хмикає під ніс. Це означає, що тему закрито і щось пояснювати він не має найменшого бажання. А потім він знову дивиться на мене. Розвертає голову і пробирається поглядом синіх очей у самісіньку душу. У тому погляді втома. Нелюдська, непосильна втома. Мені час йти.

— На добраніч, — кидаю коротко, смикнувши за ручку.