РОЗДІЛ 6 ЛІКА "Про кохання"

Після кави з Іваном повертаюся у піднесеному настрої. Тетяна навіть не підіймає голови від монітора, лише демонстративно клацає клавішами. Я ж, обдумуючи кожне слово нового знайомого, заходжу в лігво Яворського і сідаю за свій стіл.

Перед очима — паперовий хаос, який повинна вивчити до повернення його начальницької величності. Розгорнувши першу теку, намагаюся вникнути в одноманітні рядки звітів про результати роботи за останній рік. Нудьга безкрая. І думки вперто повертаються до ранкової розмови з новим керівником, до розмови з Іваном.

Яр захищає Мусю? Навряд! Скоріше тримає на відстані витягнутої руки, щоб зручніше було вбити.

Тишу в кабінеті розриває вібрація мобільного. На дисплеї — номер мами. За сьогоднішніми нервами я зовсім забула подзвонити, а їй цікаво, як проходить перший робочий день і знайомство з колективом.

Мама живе мною. Три останні роки ми відчайдушно боремося з важкою хворобою. Її єдиною опорою у цій нелегкій війні є лише я. Фізична, моральна, а головне — фінансова допомога тримається на моїх плечах. Мама не може працювати, а брат не хоче. Останньому зручніше запивати горе оковитою, ніж подорослішати і взяти частину тягаря на чоловічі плечі. Про його сім’ю я теж дбаю, тому що не можу позбавити маленького племінника елементарних речей, які роблять його дитинство дитинством.

— Привіт, люба! Ну як твій перший день на новій посаді? — по той бік зв’язку звучить бадьорий голос.

— Познайомилася з керівництвом?

— О так, мамо, — зітхаю, відкидаючись на спинку стільця та зиркаючи на порожнє крісло навпроти. — Познайомилася. Більше того, тепер я сиджу з ним в одному кабінеті і, здається, скоро почну здригатися від кожного його слова. Мій шеф — Сергій Яворський.

Западає пауза. Готуюся почути слова співчуття, але замість цього мама видає дивний смішок.

— Сергійко? Оце так доля! — ледь в долоні не плеще. — Ліко, та це прекрасна новина!

— Що прекрасного, мамо? Він як був шкільним тираном, так і залишився! Тільки тепер у нього крім впливового тата є впливова посада. І головне — він терпіти мене не може. Все, як десять років тому. З єдиною різницею, що ставки дорослі.

— Дурненька моя, — лагідно каже мама. А я на відстані нутром відчуваю хитру усмішку на її змученому хворою обличчі. — Десять років тому ти нічого не помічала за своїми книжками й олімпіадами. А я пам’ятаю, як вечорами Яворський намотував кола на мотоциклі під нашими вікнами. Сусідка баба Ніна не раз викликала поліцію, щоб не газував так голосно. І як на випускному з тебе очей не зводив, хоч вдавав, що йому байдужа.

— Мамо, він порвав мій зошит перед всім класом! Мусьою охрестив! — вигукую, відчуваючи як тіло кидає в жар.

Перед очима виринає наш поцілунок в підсобці, куди мене хитрістю заманив Яр. Він підмовив однокласника шепнути, що в кімнаті біля сходів на другий поверх ресторану чекатиме мама. Звісно, дуринда у величезних окулярах повірила брехням сатани. Як тільки я натиснула на ручку і зазирнула в темряву, чиясь довга міцна рука вхопила за зап’ястя і силою потягнула на себе. Всім тілом я впечаталася в мускулисті груди Яворського. Поки мозок аналізував, хто знаходиться поруч, його ручища міцним кільцем зійшлися на моїй талії, пригортаюся по-справжньому, по-дорослому. Я забула про дихання, принишкла. У ніздрі вдарив аромат парфумів упереміш з алкоголем. Вочевидь, Яр прийняв на душу і тепер шукав пригод на п’яту точку.

— Відпусти мене негайно! — запищала, безрезультатно впираючись кулаками в сталь навпроти.

Яр повільно відвів одну руку. На секунду, бо далі ця рука обережно зняла мої окуляри. Мої очі нарешті адаптувалися до темряви і в тиші довкола були лише ми удвох. Очі в очі… і дихання одне на двох. Самотніми вечорами я прокручувала мить, але спогад про момент дотику наших губ стерся назавжди. Я прийшла до тями, коли його язик проник всередину, коли я відповідала — палко, грішно без сорому. Я мліла в його руках, заривалася пальцями у волосся хлопця, який перетворив моє життя на пекло. А потім він відсторонився і пішов… Яр зник на десять років, щоб сьогодні стати моїм керівником і посадити за столом навпроти себе.

Мама знову сміється в слухавку.

— Бідолаха не знав, як інакше привернути твою увагу. Впевнена, він був закоханий по вуха і ще згадає тобі ті шкільні роки.

— Швидше вичитає за помилки в роботі, — бурчу, почувши розмову у приймальні між Яворським і Танею. — Все, мамо, мені пора працювати. Цілую.

Кладу телефон на стіл одночасно з тим, як у кабінет вихором залітає Сергій. Двері з гуркотом вдаряються об обмежувач, змушуючи мене підскочити на місці. Його обличчя — суцільний гнів і роздратування, краватки взагалі немає. Мабуть, здер в пориві злості. Або когось нею задушив. У два кроки він опиняється біля столу, і ніби мене взагалі немає, кидає шкіряний портфель на стілець, знімає піджак, залишаючись в білій приталеній сорочці, яка натягнута на тренованих плечах до максимуму. І так пасує до його смаглявої шкіри. Стоп!

Зариваюся носом у папери, намагаючись приховати збентеження.

— Бляха, як вибісила! — гаркає в наелектризовану тишу. Він не зважає на мене. Здається, Яр взагалі забув про мою присутність. Я застигаю, боячись навіть дихнути, а він нервово міряє кроками кабінет, розкидаючи довкола гострі слівця. Я так розумію, вони стосуються жінки. Невже дружини? Та ні, жодна жінка не піде наперекір цьому сімейному тирану.