РОЗДІЛ 5 ЛІКА "Друг-сонечко"

Минає ще година, за яку я встигаю перекласти кілька тек і вкотре відчути, як шлунок скручують голодні спазми. Аж плакати хочеться. Нишпорю у сумці з даремною надією знайти хоча б льодяник. Немає.

У двері обережно стукають, привертаючи мою і без того загострену увагу. Мимоволі напружуюся в очікуванні появи Сергія Олександровича з його добротним невичерпним сарказмом на мою адресу. Проте на порозі стоїть Іван.

— Ліко, рятувальна операція «Антиголод» оголошується офіційно розпочатою, — хлопець знову дарує мені чарівну посмішку, здатну розтопити навіть вічну мерзлоту. На душі стає тепліше, а довколишня атмосфера добирає затишку та комфорту. Про Івана можна сміливо сказати, що він — людина-сонечко.

— Я знаю, де готують найкращу каву в цьому районі, і Тетяна там нас не дістане.

Не примушую нового знайомого чекати. Швидко хапаю сумочку зі стільця, демонстративно ігнорую колючий погляд секретарки, коли ми проходимо повз її стіл, і нарешті опиняюся на вулиці. Свіже повітря після задушливого кабінету здається чистим і легким. Цьогоріч осінь тепла, сонячна, не скупа на майже літню погоду. Верхівки дерев практично голі, у них гуляє вітерець, але загальну картину прикрашає різнобарвне опале листя під ногами. Його старанно прибирають двірники, та воно все одно котиться бруківкою, ледь чутно черкаючи бетон. Дорогою до невеличкої кав’ярні за рогом не відмовляю собі у задоволенні помилуватися останніми днями затяжного бабиного літа. Гарно! За щоденними проблемами не помічаєш, що світ довкола тебе може бути прекрасним.

У кав’ярні пахне свіжою випічкою та арабікою. Іван обирає столик біля вікна, навіть стільця відсуває, допомагаючи присісти. Справжній джентльмен порівняно з нашим очільником.

— Ліко, мені здається, наче ти потрапила в епіцентр катастрофи. Шеф дуже чекав поповнення у відділі, а коли вчора дізнався про твій перевід, з ланцюга зірвався. Ви знайомі раніше?
Іван підсуває горнятко з пишною піною капучино до себе, повільно відпиває.

— Доводилося перетинатися, — відповідаю і одразу осікаюся. Але новий знайомий навіть виду не подає, наче я тільки констатую очевидний факт. Може, колеги накопали на мене інформацію та вже знають, хто я і що? Все-таки наша установа дуже специфічна і шукати дані на когось, встановлювати і перевіряти його зв’язки — частина обов’язків.

Прикушую губу. Треба контролювати емоції, бо все сказане нами, буде використано проти нас.
Іван робить ковток ароматного напою і враз стає серйозним.

— Знаєш, Сергій Олександрович — людина складна. Більшу частину стажу він займає керівні посади, а це постійна відповідальність. Він звик тримати все під контролем, бо інакше його рознесуть на шматки. Але насправді Олександрович хороший шеф, справедливий, за кожного підлеглого горлянку перегризе. А з тобою… Тут такий контраст. Чесно, багато хто здивований. Єдине пояснення — ви були раніше знайомими, і щось в стосунках не склалося.

Іван говорить спокійно, розмірено, наче масло намазує на батон. Справжній професіонал своєї справи. Проте я у піддослідні мишки не записувалася.

Відрізавши шматок сирного тістечка, доправляю у рот, без поспіху пережовую, і потім відповідаю:

— Я не була коханкою Сергія Олександровича і не буду.

Хлопець аж попирхається. Настільки прямої відповіді його професіоналізм не витримує.

— Господи, я не це мав на увазі.

— А я і не тільки це. Так, з Яворським я знайома і дізналася, що він керівник відділу, лише вранці. Муся

— це моє прізвисько з далекого дитинства.

Не варто йому знати всіх подробиць.

— Те, що він посадив тебе у своєму кабінеті, не покарання чи бажання принизити, — продовжує Іван, попиваючи капучино. — Я б на його місці так само вчинив, бо це єдиний спосіб захистити тебе від наших акул-дівчаток, поки не освоїшся. Повір, він міг кинути тебе у вільне плавання та нічого не вчити. У такому разі Тетяна проковтнула б тебе за два дні.

Мовчу, розглядаючи візерунки на піні. Навряд Яр здатний на таку завуальовану шляхетність. Він сам акула, яка з’їсть мене на десерт. З’їсть, не подавившись.

— Тетяна мені не ворог, — промовляю з нотками байдужості в голосі, хоч нерви натягнені струною. — Я не маю жодного діла до її секретарських справ.

— О, — сміється Іван. — Ти недооцінюєш нашу зірочку. Вона не просто секретар у приймальні, вона найкращий агент з усіх можливих. По-перше, Тетяна на дух не переносить дівчат, бо в кожній розглядає конкурентку. По-друге, вона працює за принципом «хто володіє інформацією, той володіє світом». У її зміїній голові дуже багато відомостей про кожного з нас. І будь певна, у твоїй брудній білизні також пориється. З цих причин Сергій Олександрович вирішив тримати тебе якомога ближче.

— Я не просила нікого турбуватися. Я здатна сама постояти за себе.

Можливо, Івана обдуриш, та себе — ні. Я — слабачка, яка не здатна захиститися перед Яром, захиститися від отрути секретарки, від чергового ляпасу долі. Що казати! Я навіть чоловіка не годна вибрати, щоб не втік з-під вінця.

— Не в нашому відділі, — хмикає новий знайомий.

— Чого це? — перегинаюся через стіл. На мить хлопець зависає на моїх розтулених губах, стріляє в область декольте, де з вирізу, як пташеня, визирають дівульки третього розміру, і важко ковтає.