РОЗДІЛ 4 ЛІКА "Міри"

— Ви поділитеся кабінетом? — недовірливо перепитую. — Це як? Перегородку поставите?

У відповідь Сергій стенає плечима.

— Для чого перегородка? Сядеш за стіл навпроти мого.

— А наради як проводитимете?

Спиною пробігає морозець. Подібний варіант гірше зашморгу на шиї. Вже краще одразу звільнитися і не ганьбитися.

— Нормально, як завжди. Колеги зрозуміють вимушену міру, ніхто кривого слова не скаже за спиною.

Ох, сумніваюся! Мене зрівняють із землею. Та й сам Яворський не омине можливості на першій літучці тикнути носом в бруд. Занадто добре його знаю, а останні десять хвилин поруч з ним лише підтвердили здогад, що він аніскілечки не змінився, не подобрішав.

— Ходімо облаштовуватися? — з насмішкою в голосі пропонує шкільний кат та вказує рукою в напрямку приймальні.

А всередині мене спрацьовує інстинкт самозбереження. Я повинна відстояти себе. Я повинна вигризти зубами окремий від нього кабінет. Думай, Ліко, думай. Мимоволі облизую губи

— Сергію Олександровичу, — починаю здалеку спокійним покірним тоном. — Я дуже дякую вам за несподіваний прояв доброти, але… але я не хочу зайвий раз вас дратувати. Тому прошу ще раз переглянути запропонований варіант.

— Я все вирішив, — карбує в обличчя.

Ось так завжди. Я все вирішив… І ти не йдеш в їдальню, бо Яр не дозволив, не береш книжку в шкільній бібліотеці, бо він заборонив. Купуєш новий зошит, бо твій не сподобався, і він його порвав на очах однокласників.

— Я скаржитимуся, — пищу останній, на мою думку, вагомий аргумент.

Акуратні брови чоловіка зсуваються на переніссі.

— У школі директорка вірила мені, а не тобі. Думаєш, зараз буде по-іншому?

Не буде. Він тут король і бог, а я рядова працівниця, яка отримала нову посаду.

Сергій різко розвертається до мене спиною, розмашисто крокує коридором. Мені нічого не залишається, як тягнути ноги слідом. Ненавиджу! Кожною клітинкою тіла ненавиджу! І рано чи пізно висловлю в обличчя, як він мене дістав.

У приймальні під дверима його кабінету тупцює троє чоловіків, підтягнуті, спортивні, одягнені у ділові костюми, у білих сорочках. І всі троє буквально витріщаються на мене. Вкотре шкодую, що не натягнула мішка замість яскравого блакитного вбрання. Ну, дивні! Я ж не гола з’явилась на роботі!

Яворський тисне руки, коротко вітається, а тоді звертається до секретарки:

— Таню, наша нова колега Ліка Мусійчук відсьогодні сидітиме в моєму кабінеті.

Зависає німа тиша. Я чую, як на підвіконні дзижчить муха, а в повітрі гусне невимовлена цікавість. Проте Сергій не вважає за потрібне щось комусь пояснювати і картинно прочиняє переді мною двері свого дітища.

Під прицілом чотирьох пар очей я переступаю поріг. Все! Хана! Ставлю собі планку протриматися хоч тиждень. Ні, не протриматися. Вижити і не збожеволіти.

У кабінеті Яр вказує мені на стілець за столом навпроти свого, на який через силу вішаю сумочку. Ситуація до абсурду неприємна та колюча. Намагаюся триматися гордо і не показувати, наскільки сильно зачіпає ставлення генеральського сина.

— Ви теж сідайте. Ліка — наша нова колега і нам доведеться з нею працювати.

У його голосі стільки розчарування, що чоловіки переглядаються. Кожного з них цікавить, чому я сиджу в кабінеті шефа, і що за особиста неприязнь між нами. Пліток точно не уникнути.

Скажу чесно, специфіка служб для мене абсолютно нова. Тож коли вони обговорюють робочі завдання, я інстинктивно перетворююся на клубок зосередженості, уваги та професіоналізму. Вчительський досвід навчив триматися купки, бути сконцентрованою, уважною. Сама не зоглядаюся, як витягую з сумки записник, ручку, футляр з окулярами. Останні — мій незамінний робочий атрибут. Однак, окуляри не ті окулярища з величезним склом, котрі носила школяркою. Працюючи в архіві з документами, я придбала елегантну дорогу оправу, що неймовірно пасує формі обличчя.

Схилившись над блокнотом, нотую і якоїсь миті розумію, що мій красивий третій розмір акуратно лежить на столі й визирає з трикутного вирізу жилета. Трясця! Різко зірватися — негарно. Невибагливо поправляю пасмо волосся, без поспіху рівняю спину і для чогось зиркаю з-під вій на Яра.

Твою ж …

На мить наші погляди схрещуються, його кадик над білосніжним комірцем сорочки нервово сіпається. Здається, після наради я таки отримаю прочухана за зовнішній вигляд.
Залишившись наодинці з Яворським, щоб чимось себе зайняти, перечитую записи. Страшно на нього подивитися. Соромно…

На щастя, незручний момент рятує дзвінок на його мобільний. Яр дивиться на дисплей і погляд його хмурніє. Моя присутність стримує чоловіка від гострого слівця та розмови на підвищених тонах.

Підійнявши слухавку, він коротко відповідає «зрозумів», «добре», «ні». Вкінці запевняє розмовника, що приїде.

Завмерши, впираюся в стілець. От він поїде, а мені що робити? Я ж нікого не знаю! А з мегерою з приймальні ми навряд станемо подружками.

— Я скоро буду, — бурчить Сергій. — До мого повернення спробуй не розвалити відділ і не вскочити в халепу.
Стримано киваю головою. Ну, в яку халепу можна потрапити в цих стінах? Змірявши мене недовірливим поглядом, він знімає з в’язки ключ і залишає на столі.