РОЗДІЛ 3 ЛІКА "Ключик"

Тіло кидає в жар. Десять років минуло, а губи досі пам’ятають дотик у темному кутку підсобки в ресторані, де ми святкували наш випускний.

Десять років.

Невже він також не забув? З виразу обличчя Яра нічого не зрозуміти. Незворушний. Кам’яний. Беземоційний.

І тут я чіпляюся поглядом за безіменний палець правої руки, на якому красується обручка. Благородний метал виблискує, позначаючи сімейний стан керівника. Одружений?

Цікаво, він силою змусив якусь бідолаху сказати «так»? Залякав? Застосував шантаж чи обман? Фантазія малює виключно звірячі методи Яворського. Ну, яка дурепа свідомо погодиться стати дружиною цього диявола з янгольським обличчям? Я б ніколи! Бо він — живе пекло на землі.

— Отже, рапорт не напишеш, — з неприхованим розчаруванням констатує очевидний факт. — Доведеться трохи тебе потерпіти.

— А чого трохи? На попередній посаді я прекрасно справлялася з функціональними обов’язками. За два роки жодного стягнення не отримала.

Яр некрасиво морщить свого ідеального носа. Складається враження, що ковтає лимон.

— Ти нам не підходиш. У моїй команді працюють професіонали, віддані справі. А ти меркантильна і занадто повільна, щоб відповідати вимогам служби. Одним словом, сама зрозумієш, наскільки глибоко прорахувалася з переведенням.

Річ не в посаді, а в тобі. Немає гірше, ніж терпіти незаслужене знущання керівництва. Знаючи Яворського, він зумисне влаштує мені курс на виживання. І він має рацію: я не витримаю.

Ковтаю клубок в горлі, а Яр відходить до вікна, ховає руки в кишені і мовчки роздивляється міську вулицю. Ми обоє чудово розуміємо, що насправді йому чхати на пейзаж, він чекає, коли вийду геть з кабінету.

— Поки я у твоєму відділі, — прокашлююся, — мені потрібне робоче місце.

— Усі кабінети зайняті.

— Пропонуєш сидіти в коридорі? — дещо різко запитую. Він озирається, і в мій бік летять вбивчі погляди. Дратую. А він бісить.

— Звертайся на «ви», як личить підлеглій у спілкуванні з керівником. Це по-перше. А по-друге, я вже сказав, що всі місця зайняті. Так, нову посаду ввели, але де сидітиме людина — не продумали.

— Тобто, мені ходити по колегах і запитувати, хто дозволить поставити додатковий стіл?

Прикрий здогад боляче прорізає серце. Саме так і хоче монстр з минулого. Ще вчора я тішилася новому колективу, новим можливостям, а зараз замалим стримую пекучі сльози розчарування. Ніхто не знайомитиме, ніхто не введе в курс справ, ніхто не допоможе. А Сергій тільки зловтішатиметься! Він знову перемагає беззахисну скромну відмінницю.

І що найгірше — грошей на офісний стіл чи техніку у мене немає. Навіть заначки у сто гривень родичі не дають скласти. Мама хворіє, тож я купую їй ліки. Старший брат заглядає в чарку, і мені доводиться допомогти його дружині та маленькій дитині. У них є тільки я. Тоді як у мене немає нікого. Ні, ще ж є чималий кредит, який сподівалася перекрити завдяки більшій заробітній платі. Почуваюсь розчавленою мурахою, кинутою долею напризволяще. Вкотре сама-самісінька.

Запитання залишається без відповіді. Мовчанка нового боса — красномовніша за всі слова. Я — нуль в його розумінні. Є, була, і буду.

Роблю затяжний вдих, що більше схожий на схлип, і беру курс на двері.

— Зачекай, Муся, — летить в спину. — Буде неправильно, якщо вийдеш в сльозах.

— А вам не байдуже? — де і сили беруться говорити чітко й твердо.

— Для своїх підлеглих я — хороший керівник, — цмокає язиком, — ніхто не повірить тобі, що майор

Яворський довів до істерики. А якщо вигадаєш історію з приставанням, взагалі заклюють. Я не прихильник службових романів. Якщо хтось замутить з колегою, то отримає квиток на вихід. Втямила?

— Я не збираюся влаштовувати кастинг…

— Я не пояснюю це тому, що ти самотня, приваблива жінка, а тому що дбаю про репутацію відділу.

Робота для мене на першому місці.

Приваблива? Чути від нього комплімент — це як стати власницею королівського титулу. Міфічно!

— Я вас почула. Дозвольте йти?

Яр сканує мене крижаним поглядом до кісток. Що коїться в його пришелепуватій голові, одному богу відомо. Мої ж інстинкти кричать тікати з поля зору синіх океанів якомога швидше. Не встигаю.

Широким кроком Сергій долає чотири метри відстані до дверей, опиняючись зовсім поруч. Так близько, що відчуваю тепло його тіла, аромат дорогих парфумів, адреналін небезпеки. Раптом Яр робить дещо непередбачуване. Я забуваю про дихання, про обумовлену субординацію, про його обручку на пальці. Красиві чоловічі губи буквально тягнуться до моїх. Магнетично завмираю, слідкуючи за кожним подоланим міліметром до мене.

Після поцілунку у підсобці я довго прокручувала ситуацію, ставила питання: чому він так зробив? Чому поцілував, пробудив метеликів і зник на довгих десять років? Час притупив спогади, але в цю коротку мить вони оживають яскравою картиною. Світ ніби зупиняється. І як тоді, Яр вкладає теплу долоню поверх моїх пальців, котрі продовжують лежати на дверній ручці.

Та я помиляюся. Сергій всього-на-всього тисне, защібка клацає і двері прочиняються у приймальню, де за великим монітором сидить мегера.