РОЗДІЛ 2 ЛІКА "Яр і Муся"

— Дозвольте увійти, — повторюю на автоматі і вільною рукою обтягую жилет, який чомусь видається занадто коротким, занадто відвертим для державної установи.

І взагалі під прицілом холодних, як дно океану, очей, шкодуєш, що не народився черепахою з надійним панциром, куди можна сховатися. Мені б провалитися поверхом нижче.

H0US-PKB Діло сімейне

Як звертатися до цього гада — «ти» чи на «ви»? Одинадцять років війни і моїх страждань сміливо дозволяють тикати новому керівнику. Він заслуговує такого звернення!

— Ти вже увійшла, — цідить крізь зуби, гепаючи на стіл теку зі всіма моїми даними. Мабуть, особову справу принесли з кадрів на його особисте прохання. — От скажи мені, Муся, чому з усіх претендентів на цю посаду, призначили саме тебе?

Сині очі готові роздерти. Кожна клітинка тіла здригається від дикого дискомфорту, викликаного нашою незапланованою зустріччю через роки. Господи милосердний, чим я завинила перед тобою? Я ж наче хороша…

Брови Яра, чи то вже Сергія Олександровича, запитально повзуть догори. Голосочок всередині нашіптує нагадування, мовляв, його начальницька величність не любить запізнень. Я повинна відповідати швидко і негайно. Набираю повні легені повітря.

— Рядовий Ліка Мусійчук прибула для проходження служби у вашому підрозділі, — і повторюю з розстановкою на кожному слові: — Ліка Мусійчук.

— Муся, — поправляє цей монстр.

Всередині закипає злість. Хочеться підбігти і гепнути його особовою справою по голові, збити з нахабної красивої фізіономії гординю і пиху. Оголивши ряд білосніжних зубів, чоловік ставить лікоть на стіл, підпирає підборіддя кулаком та без сорому роздивляється мене з ніг до голови. Враховуючи, що стою біля порогу, а його стіл за чотири метри від мене, я проглядаюся як на долоні, як під мікроскопом, як інфузорія-туфелька.

— Ліка Мусійчук, рядовий, — твердо відповідаю, дивуючись власній рішучості. У присутності Яворського сміливість завжди полишала мене, уступаючи місце лише одному інстинкту — вижити.

Яр закатує свої крижані небесні очі та втуплюється в теку. Я маю секунду на роздивляння. Його обличчя ідеально пропорційне, з чітко окресленими вилицями та акуратною, доглянутою бородою, яка додає колишньому однокласнику мужності. Густе каштанове волосся, стильно зачесане назад, здається м’яким, але водночас тримає форму. Тонка лінія губ свідчить про сильний характер і здатність приймати вольові рішення. Ніс у нього рівний, з невеличкою горбинкою, ніздрі широко роздуваються при кожному вдихові. А ще в Яра гладка чиста шкіра легкого бронзового відтінку. Мабуть, влітку він відпочивав на екзотичних островах. Клята уява малює його на березі океану, в одних спортивних шортах та дошкою для серфінгу. Я ніби наяву бачу рівненькі куби пресу.

— Просвердлиш у мені дірку, — бубнить Сергій, а я … з моїх губ вилітає занадто протяжний видих.

Мабуть, дається взнаки довготривале утримання від інтимних стосунків. Після того, як мій наречений не прийшов на наше весілля, я жодного чоловіка не підпускаю ближче, ніж на один метр. А минуло вже два роки.

Яворський знову відривається від паперів і кидає на мою адресу сповнений нерозуміння погляд. Він ледь стримується від чергового підколу. Переминаюся з ноги ногу, не знаючи, яким чином поводитися далі і чого чекати від шкільного кошмару.

— Зізнайся чесно, чого приперлась у мій відділ? Навіть не так. Якого дідька подалася в органи? Працювала б собі вчителькою, мала робочий день до обіду, всі вихідні вдома, канікули влітку. Для чого тобі це? — картинно розводить руками Яр.

Бо школа — моя карма. Спершу ти нерви тріпав. Потім наречений виявився сином директора, а після його втечі за кордон з іншою дівчиною світ рухнув, і мені довелося звільнятися, тягатися містом у пошуках заробітків, забезпечувати молодшого брата, доглядати хвору маму.
Проте замість пояснень кусаю пересохлі губи. Так, тримайся, Ліко! Не показуй страху. Ви давно не діти, тому Сергій не ображатиме і не розпускатиме руки.

— На питання керівництва потрібно відповідати, — повідомляє він з натиском.

— Заробітна плата більша, — випалюю найперше, що спадає на думку.

— Мда, — розчаровано протягує Сергій. — Вагомий аргумент.

— Який є, — пищу тихо.

Причепився!

— Перевестися не хочеш? — раптом запитує, стрельнувши в мене крижаними глибинами. — Ти нам не підходиш.

Якщо чесно, я готова тікати з цього кабінету на край світу. Але горда дівчинка всередині, яка не навчилася коритися системі, сміливо підіймає підборіддя.

— Ні! Я знайшла відділ, у якому можу реалізуватися на всі сто відсотків.

Що я несу? Мені б зупинитися.

Яворський підводиться з крісла, лінивою ходою підбирається ближче та спирається на стіл якраз навпроти мене. Його руки схрещені на грудях, від чого щільна тканина сірого піджака натягується на м’язистих передпліччях, немов ось-ось трісне. Він красивий, з ідеальною тренованою фігурою, з магнетичною аурою сильного, впливового чоловіка. Такі завжди знають, чого хочуть. Такі приймають рішення без поспіху. Такі розмазують підлеглих по стіні без жодного слова.

Він дивиться так відверто і недобре, що ноги підкошуються, що серце перестає битися. Хіба я винна, що мене призначили сюди?