РОЗДІЛ 1 ЛІКА "Шия і ніс"

Сергій Олександрович Яворський.

Сергій Яворський.

Яр…

Гроза школи…

І мій персональний кат…

Я хочу тікати.

Ні, розчинитись у повітрі. Стати невидимою.

Або просто піти в кадри і написати рапорт на звільнення.

— Заходьте, Сергій Олександрович на вас чекає. А він запізнень не любить, — підганяє секретарка в приймальні.

Легко сказати — заходьте.

А якщо ноги не йдуть?

А якщо я не з тих, хто любить боляче і довго?

Дівчина за письмовим столом знову переводить погляд з великого монітора на мене.

— Та не з’їсть він вас, — додає гостріше.

Авжеж, хіба надкусить.

Ну, колись кусав. Мимоволі тягнусь до крихітного шраму внизу шиї, де пульсує прикрий спогад.

Ми були в одинадцятому. У той день мене та Яра керівничка залишила прибирати в класі. О, я до божевілля боялася затримуватися з ним наодинці у порожньому класі, інстинкти самозбереження нуртували, серце виплигувало з грудей.

«Готуйся, Муся», — прилетіло сповіщення на останньому уроці, і я ледь не зірвалася з місця, не помчала геть, не виплигнула у вікно. Сповіщення було вироком спокійній стовідсотковій відмінниці у великих окулярах — Ліці Мусійчук. Яр ненавидів мене.

Точне ненавидів усіх дівчат, а я взагалі дратувала короля школи до дрижаків. Він не упускав найменшої можливості вщипнути чи дошкулити, і кожний мій день поруч з ним видавався пеклом.

Завдяки Сергію прізвисько Муся надійно закріпилось, хіба вчителі називали на ім’я. І то тільки в обличчя.

— Муся, швидше махай віником. Я не хочу протирчати в класі до ночі, — Сергій діловито дорікнув, сам розкинувшись у вчительському кріслі.

Кожний мій рух супроводжувався неприборканою ненавистю у його глибоких синіх-синіх очах, таких виразних, що навіть старші дівчата втрачали голови. Яворський був красенем — широкоплечим, високим, з модною стрижкою і дорогою автівкою, мажор з мажорів, син впливового генерала, який лише платив за навчання єдиного чада та ніколи не показувався на території елітного навчального закладу. Ходили чутки, що йому абсолютно все одно на Сергія, тож він і виріс неконтрольованим монстром, якому в радість образити дівчину, в кайф когось принизити чи віддухопелити.

— Якщо хочеш швидше — допоможи, а не давай вказівки, — огризнулася я і додала пошепки: — Генеральський син…

Даремно…

Даремно я не розчинилася у повітрі.

За долю секунди Сергій опинився поруч. Боляче вхопивши за лікоть, одним ривком розлючений хлопець припечатав всю до стіни. Аж дух сперло з переляку і болю.

— Як ти мене назвала, Муся? — прошипів крізь зуби. Кожна клітинка в його тілі ненавиділа мене, кожний міліметр мене до відчаю боявся його. Але я смертник. Смертник, який втомився від знущань і страху.

— Генеральський син! Самозакоханий ідіот! Дістав вже! Відпусти негайно, а то закричу.

Зіниці навпроти розширилися до неможливого. Він не чекав, що огризатимуся. Не чекав, що зачеплю за живе. За заборонене сімейне. А потім…

— Кричи, — повільно мазнув поглядом по моїх губах, підборідді, довгій шиї. На мить здалося, що він перестав дихати. Та лише на мить, бо Сергій різко нахилився … і впився зубами в ніжну шкіру.

Я завила, як поранений звір. І не здалася. Кажуть, в екстремальній ситуації, коли стоїть питання виживання, у людині прокидаються надсили. Принаймні так сталося в моєму випадку. Я наче прокинулася, наче свідомість перейшла на сповільнене фільмування.

— Годі! Вистачить!

Спершу відштовхнула Яра, а потім заліпила кулаком в нахабну фізіономію… І зламала йому ніс. Яворський заверещав як дівчисько! Його крик стояв у вухах, коли хапала ранець, коли бігла порожніми коридорами, коли наступний тиждень не показувалася в школі.

Згодом за цей інцидент Сергій помстився мені на випускному.

— Рядовий Мусійчук, ви або заходите, або заходите!

Секретарці вривається терпець і з милої дівчини у діловому костюмі вона перетворюється на мегеру. Хоча тільки мегера може вижити поруч з майором Яворським, моїм новим керівником. Так сталося, що вчорашнім наказом мене перевели у його відділ з тихого і комфортного архіву. Та я б ніколи в житті не погодилась перейти, якби знала, кого доведеться бачити кожного дня! У системі я відносно недавно, «з цивільних», як говориться. Прийшла і попала. Влипла!

Ковтаю гіркоту, тваринний страх, образу за шкільний жах і тисну на ручку. А може, в нього характер змінився? А може, не впізнає в мені ту залякану ботанку з двома мишачими чорними косичками, бо зараз моє волосся майже біле? А може, він забувся про терор і став світлим та пухнастим? Господи, кого я обманюю? Диявол є дияволом, тож Сергій Яворський залишився тим самим неприборканим, неврівноваженим, запальним Яром, тираном номер один всієї елітної школи. Пам’ятаю, як він вдарив хлопця за те, що той випадково його штовхнув на перерві. Гад! Про нього тільки негативні спогади.