Артем
Я лише хотів винести сміття. Відчинив двері й побачив на порозі кошик. Плетений, із ручками. Спочатку подумав, що сусідка знову принесла яблука зі свого саду. Нахилився, щоб подивитися, що там під рожевою ковдрочкою. І мало не впустив пакет зі сміттям.
У кошику лежала дитина. Маленька, зовсім крихітна. Я кілька секунд дивився на неї, не в змозі збагнути, звідки вона тут узялася. Вона дивилася прямо на мене, а я все ще тримав у руці пакет і не знав, що робити.
– Та ну, на… – тільки й сказав я.
Немовля було вже не новонароджене. Місяці два, може, три. Я в цьому не сильно шарив. Чисте, у білому повзунку з ведмедиками. Поруч лежали пляшечка із сумішшю і пачка підгузків.
Хтось її зібрав і подумав, що їй це знадобиться.
Я випростався й озирнувся. Вулиця порожня. Ніде нікого.
– Агов! Чия дитина?
Ніхто не відповів. Утім, я й не сподівався.
Ще трохи постояв. Сам не знаю, на що чекав. Що хтось вискочить із кущів і скаже, що це розіграш?
У ту мить дитина заплакала. Я глянув на неї, потім на вулицю. Довго стояти з кошиком на порозі я не збирався. Пакет зі сміттям так і залишив біля дверей, не до нього зараз. Підхопив кошик обома руками й заніс у дім.
– Квітко! Йди сюди. Тільки не лякайся, – покликав я дружину.
– Що там? – озвалася вона з кухні. – Знову сусідський кіт нам мишу приніс?
За кілька секунд вона вийшла в коридор і застигла.
– Артеме… Це що, дитина? – запитала Квітослава, переводячи погляд із мене на кошик.
– Я знайшов її на порозі.
Дружина мало не пискнула від радості й одразу кинулася до кошика.
– Боже, яка крихітка! Яке янголятко! – Вона обережно відгорнула ковдру й узяла малу на руки. – Привіт, сонечко. Ти змерзла?
Дитина подивилася на неї дуже серйозно. Квітка усміхнулася у відповідь. Я знав цей її погляд. Колись вона так дивилася на дві смужки на тесті.
Я стояв посеред коридору в куртці й розумів, що хтось із нас мав повестися розсудливо. Схоже, цим кимось доведеться бути мені.
– Квітко, – почав я обережно. – Треба дзвонити в поліцію. І в службу у справах дітей. Дитину треба віддати.
– Що? – вона глянула на мене так, наче я запропонував винести малу назад на вулицю. – Нікуди я її не віддам. Ти тільки подивись на неї!
– Я бачив. Але ти ж розумієш, що це чиясь дитина? У неї є мати. Її треба знайти.
– Мати? – Вона хмикнула й поцілувала малу в маківку. – Мати, яка залишила свою дитину під чужими дверима, на холоді? Не така вже вона й мати, Артеме.
– Ми не знаємо, що в неї сталося.
Квітка підвела на мене очі, притискаючи дитину до себе.
– Мені байдуже. Я знаю лише одне: ця крихітка зараз у нас. І я її нікому не віддам.
Вона понесла малу на кухню, а я машинально зазирнув у кошик. На дні, під ковдрочкою, лежав складений аркуш.
Я розгорнув його.
«Артеме, бережи її».
Перечитав ще раз. Моє ім'я. Хтось знав, як мене звати. І хто це, в біса, міг бути?
Вітаю вас, любі читачі, на моїй новинці! ❤️
Ідея цієї книги прийшла до мене абсолютно несподівано сьогодні, і я не могла не поділитися нею з вами.
Якщо ви вже читали анотацію, то знаєте, що герой не зраджував героїні. У цій книзі зради не буде, а от про все інше ми дізнаємося вже під час історії. 😉
Тож додавайте книгу до бібліотеки, ставте вподобайки та залишайтеся поруч із героями. Мені буде дуже приємно прожити цю історію разом із вами! ❤️