Розділ 11

Я опинилася в саду. Ідеально підстрижені кущі були вирізані у формі різних фігур. Доріжка вела до невеликої альтанки, і весь цей простір був надійно відгороджений від зовнішнього світу високим парканом. Ніхто не мав пробратися всередину, як і ніхто не мав вийти.

У сукні було прохолодно, але мороз сьогодні змінився дивним затишшям. Я зайшла в альтанку, де не було вітру, і безсило опустилася на лавку.

Холод привів мене до тями. Там, у залі, була лише безвихідь і фальш. Не знаю, як би я витримала, якби нам усе ж довелося поцілуватися по-справжньому. Дем’ян ніби й розуміє мене, але він чужий. Навіть танець із ним був іспитом, а що далі? Може, гості й до спальні до нас заваляться, щоб указувати, що робити?

Ця думка відгукнулася тупою тривогою. Сподіваюся, Дем’яну вистачить розуму не порушувати мій особистий простір.

– Алісо... – почувся знайомий голос.

Серце пропустило удар. Цей голос не був мені противним, він був єдиним, що я хотіла чути. Я обернулася й побачила Філіпа. На ньому була темна куртка з накинутим каптуром – якби не цей шепіт, я б його не впізнала.

– Як ти тут опинився? – я схопилася, не вірячи власним очам.

Щойно Філ ступив у тінь альтанки, як я кинулася в його обійми. Наші губи зустрілися відразу, жадібно й відчайдушно. Мені було начхати, якщо нас побачать. Начхати на все, крім його рук, що стискали мої плечі.

– Я так скучила, – схлипнула я. – Але чому ти тут? Це небезпечно.

– Дізнався адресу. Давай втечемо? Просто зараз, – він не відпускав мою руку.

– Вже занадто пізно, – я похитала головою, відчуваючи, як усередині все вигорає. – Ми офіційно розписані. Я тепер його дружина за документами.

– Це папірець, він нічого не значить!

– Я не хочу більше тікати, – прошепотіла я, перебиваючи його. – Все скінчилося. Ми не можемо більше бачитися, це тільки зашкодить тобі...

– Можемо, – наполегливо перебив він. – Чи ти сама цього хочеш? Не кажи, що за ці кілька днів ти все забула.

– Ні, звісно, ні! – я панічно махнула головою. – Просто я думала... так буде безпечніше для тебе. І для Варі.

– Не буде, – Філ стиснув мої пальці. – Йди зі мною зараз. Я сховаю тебе, ми поїдемо так далеко, як тільки зможемо.

– Це не допоможе, вибач, – я повільно відсторонилася. – Йди. Йди, поки тебе не спіймала охорона. Можливо, колись... але не зараз.

Він знову знайшов мої губи. Це був поцілунок-прощання, гіркий і солоний від моїх сліз. Я вчепилася в рукави його куртки, намагаючись запам'ятати це відчуття, а він терзав мої губи, немов бажаючи вирвати мене з цієї реальності.

– Пообіцяй, що ми побачимося, – видихнув Філіп, відстороняючись. – Шлюб же не привід зберігати йому вірність?

– Звісно, ні, – я гірко посміхнулася. – Скоро у мене буде більше свободи. Я напишу тобі. Обіцяю.

Двері ресторану зі скрипом відчинилися. Я обернулася: на ґанку з'явився силует Дем’яна. За кущами нас не було видно, але він уже оглядав сад. Філіп усе зрозумів без слів. Останній швидкий дотик – і він зник у тіні дерев, прямуючи до паркану. Якимось дивом він зміг перелізти через огорожу й зникнути в ночі.

Я повернулася на лавку й завмерла, намагаючись вирівняти дихання. За хвилину Дем’ян зайшов до альтанки. Він мовчки сів поруч, зняв свій піджак і накинув мені на плечі.

– Замерзнеш, – тихо сказав він. Від піджака пахло його парфумами.

– Я хотіла побути на самоті.

– Хотіла втекти? – у його голосі не було злості, тільки дивна втома.

– Ні. Хоча можливість була, – усміхнулася я, дивлячись на паркан, за яким зник Філ.

Чому я не пішла? Провина перед Варею виявилася сильнішою за кохання до нього.

– Ходімо назад, – Дем’ян встав і простягнув мені руку.

Я неохоче вклала свою долоню в його, і ми повернулися до гамірної зали. Веселощі там і не думали вщухати. Я знову сіла на своє місце з кам’яним обличчям, рахуючи хвилини. На щастя, мене більше ніхто не чіпав. Я просто чекала, коли цей нескінченний, жахливий день нарешті закінчиться.