12. Гніздечко в лісі

Це була невелика хатина з колод на березі озера в глухому зеленому лісі. Досить велика галявина, що поросла травою, нагадувала про своє минуле лише пеньками. Саме на одному такому, прямо на березі озера, сиділа Ірина. Знайти одяг у лісі було неможливо, тому вона досі була в тому самому рванні, яке символізувало весь пройдений нею шлях. Її спокійний погляд стежив за бабками, що літали над поверхнею води, а слух ловив спів якоїсь рідкісної пташки.

Птаха сиділа на дереві по той бік озера, мала яскраве жовте забарвлення та зелені лапи й дзьоб. Її спів нагадував Ірині солов’їний, ніби вона справді намагалася його імітувати. Та раптом птаха зірвалася з дерева й полетіла геть, наостанок видавши свій власний пискливий та неприємний голос — закричала з переляку. Її налякав Артур, що саме повертався зі своїм луком із полювання під тим самим деревом, яке було сценою для пернатої імітаторки.

Ірина посміхнулася, глянувши на Артура: вона й не сподівалася, що він повернеться так швидко; сонце лише встигло піднятися в зеніт. Часто він був на полюванні до самого вечора, і це не надто подобалося Ірині: іноді вони навіть через це сварилися. Але не тільки раннє повернення здивувало її — на подив Ірини, Артур ніс на плечах тушу невеликого оленя.

Немертвим не треба їсти — душі їхня пожива, та й без тих вони можуть існувати. Саме тому Артур завжди повертався з лісу зі шкурами, але без м’яса. То чому цього разу було інакше? Артур, важко дихаючи, помітив Ірину й почав наближатися. Лише тоді вона побачила дещо другорядне, але промовисте — маленьке щеня, що звивалося в руці Артура й намагалося вирватися.

— Де ти його знайшов? — запитала вона, коли Артур скинув тушу на землю й сів поруч із нею на зелену траву.

— Це вовченя, — відповів він і показав тварину ближче. — Знайшов у лісі, було зовсім саме.

Буре та незграбне, вовченя глянуло на Ірину з цікавістю, нахиливши голову. Та вже за мить, граючись, почало покусувати Артурові руки. Його живіт був повним, мов набита до країв бочка, але по всьому іншому було видно, що до зустрічі з Артуром воно голодувало. На шерсті навколо морди темніла свіжа кров.

— Не забагато м’яса для такої малечі? — запитала з посмішкою Ірина, киваючи на оленя, хоч у думках і спливли неприємні спогади про Жолудя — мав схожий колір шерсті.

— Нехай росте великим, — знизав плечима Артур і поглянув на озеро, насолоджуючись цим спокійним місцем.

Це був далекий від людей, війн та епідемій ліс. Ніхто сюди не ходив, ніхто не заважав Ірині та Артуру жити своїм немертвим життям. Світові було невідомо про них, а вони нічого не знали про світ: що сталося з повсталими мертвими, з живими; чи вдалося Івру вистояти? Байдуже. Будь-яка спроба дізнатися правду — ризик повторної смерті.

— Ти вже дав йому ім’я? — поцікавилася Ірина й узяла вовченя на руки. Воно одразу ж загарчало й почало вириватися.

— Ще ні, — відповів Артур, глянувши спершу на усміхнене обличчя Ірини, а потім перевів погляд на їхню хату. За нею ріс величезний дуб, гілки якого нависали над дахом. — Може, нехай буде Дубок?

— Щось це мені нагадує, — відповіла Ірина й теж озирнулася на хату.

Цю хату звів Артур. Це було довго й складно: цілими днями він спершу майстрував сокиру з кременю та деревини, а потім довго рубав нею дерева. Часом навіть виникала думка піти до якогось міста чи села, де можна було б виміняти інструмент на шкури. Але навіть тут, у глибокому безлюдному лісі, щось ніби відмовляло від таких думок.

Кілька років тому, незадовго після того, як вони поселилися тут, небом пролітали дивні зелені спалахи. Вдень вони були непомітні, а вночі ледве видимі, але ясно натякали: у світі відбувається щось недобре. І хоч спалахи давно зникли, потреба в нормальній сокирі відпала. Завдяки силі й наполегливості Артур навчився робити інструменти сам і збудував стіни та стелю. На це пішло кілька років, але тепер у них було власне гніздечко.

— Ти про що? — замислився Артур.

Він не пам’ятав про Жолудя, а Ірина не розповідала.

— Нічого, — відповіла вона з посмішкою та поглянула на вовченя. — Дубок тепер житиме з нами.

Хоча це вовченя й навіть його ім’я нагадували Ірині не найкращі речі, вона раділа такому поповненню. Вона була щаслива жити з Артуром у спокої, але веселим таке життя назвати було важко: у лісі мало що відбувалося, було обмаль занять, особливо якщо тобі не потрібно їсти. Тому це шерстяне дитя символізувало собою кращі, життєрадісніші часи. Та особливу цінність Ірині воно несло як джерело Артурової посмішки: часом дитячої, при погляді на вовченя.

А часу в Ірини та Артура тепер було без кінця й краю…