11. Забуття як порятунок

Вже під ранок Ірина повністю заспокоїлася та вдосталь пороздумувала про все пережите. Та більше вона думала про те, як жити далі з цим пошматованим, подертим і майже мертвим минулим. Сама Ірина не пам’ятала себе та чогось іншого до самого пробудження в Залісному. А як Артурові? Він не просто не пам’ятає всього минулого, а поступово відчуває, як воно зникає частина за частиною. Зараз це для нього було ніби різання по живому — наче від тебе віддирають шматок за шматком гострим, невблаганним ножем. Ірині було легше, й вона це розуміла.

— У забутті щастя? — прошепотіла вона та поглянула на Артура.

Цей чоловік, що спав мертвим сном, пам’ятав те, що вона сама давно забула. Він точно мучився, страждав через втрату таких дорогоцінних спогадів. То, може, краще зазнати цього забуття, від якого так тікають всі немертві? Може, справді варто істинно померти, забувши себе минулого, а потім почати жити наново?

— Ах… — сказав Артур, прокидаючись і беручись за голову.

Ран на ньому вже не було. Та й виглядав він так, ніби нізвідки не падав. От тільки його погляд, спрямований на Ірину… По ньому все стало зрозуміло.

Він не пам’ятав її минулої, погано пригадував теперішню. Так і не зміг сказати, коли вперше зустрів цю Немертву, що сиділа поруч. Забув і себе колишнього. Тепер Ірина могла з упевненістю сказати, що цієї ночі Артур помер по-справжньому. Він ставив питання, а вона відповідала на них так, як задумала.

— То ми не зустрічалися до того нападу ведмедя? — запитав він розгублено.

— Ні, ми були абсолютно чужими людьми, — через силу збрехала Ірина. — У нас обох немає минулого, Артуре, але є теперішнє й майбутнє.

— Артур? — перепитав він. — Я не відчуваю, щоб це ім’я мені належало. Це так дивно — забути те, ким був. А як же рідні? Можливо, у мене була дружина та діти.

— Якщо ти їх не пам’ятаєш, то їх у тебе немає. Навіть якщо вони існують, для тебе вони все одно будуть чужими.

Ірина продовжувала говорити слова омани. Їй не хотілося цього робити, але вона вірила, що забуття стане порятунком для цього чоловіка, до якого вона почала відчувати симпатію. Не до того Артура, який колись жив, а до того, що з’явився в її новому житті. Йому краще не пам’ятати, як і їй самій.

Минув якийсь час, поки Артур обдумував почуте й намагався усвідомити. Одночасно з цим, дивлячись на розгубленого чоловіка, Ірина пригадувала свою першу ніч у пограбованому селі. Тоді вона теж нічого не розуміла, нічого не пам’ятала й намагалася розібратися зі своїми думками.

— Нам сильно пощастило, що тут посадили дерева, — вже спокійно промовив Артур і став на ноги. — Мабуть, хотіли укріпити їхнім корінням землю біля стіни.

— Нам потрібно придумати, як утекти звідси, — відповіла Ірина, нарешті побачивши в обличчі Артура, що він змирився з ходом подій. Коли зовсім не пам’ятаєш минулого, змиритися з його втратою значно легше, ніж пригадуючи уривки та обличчя рідних. — По сліду твоєї крові вони можуть пройти від темниці до стіни, а далі нескладно здогадатися, куди йти.

— Так, Олвін мені запам’ятався впертим та зацікавленим у наших… життях, — погодився Артур і знову поглянув на вершину стіни.

— Дякую, що прийняв удар на себе, — промовила Ірина та підійшла ближче.

— Я однаково помер би, — відмахнувся він і пішов у напрямку виходу з-під укриття дерев. — Думаю, поки в них там галас та переполох, у нас буде можливість утекти якнайдалі.

Вони обоє покинули сховок і глянули на високу стіну Івра: жодних людських постатей, усю варту зняли. Мабуть, вартові нишпорили по місту в пошуках мерців, панікуючи та проклинаючи Олвіна за його досліди. Бояться, бо не хочуть ставати немертвими, не хочуть зробити з Івра столицю мерців.

Та Ірину й Артура не цікавило, з чого все це почалося: ведмідь, кинджал чи лицарський орден — усе це зовсім інша історія, до якої їм не було жодного діла. Єдине, про що вони думали, — куди втекти у цьому безкрайому світі, де знайти безпечне й спокійне місце.