10. Втеча з пітьми

Артур досі лежав на підлозі та тримав Ірину за руку, намагаючись побачити в її очах щось знайоме. Та вона не відповідала на погляд, а дивилася кудись у пітьму, куди не діставало світло смолоскипів. Здавалося, вона намагалася пригадати щось, що вислизало зі спогадів. Артур хотів сказати їй щось заспокійливе чи підбадьорливе, але слова просто не йшли.

— Коли вони йдуть, там сильно риплять двері, — прошепотіла Ірина. — А ще один із них весь час зачіпає мечем кам’яну стіну. Ми почуємо, коли вони знову прийдуть.

— І часто вони приходять?

— Поки ти був мертвим, вони приходили близько десяти разів, — відповіла вона та кивнула на сусідню камеру. — Звідти забрали одного, але так і не привели назад.

— То ти придумала, як нам утекти?

— Ні, не придумала, — скривившись відповіла Ірина. — Чуєш?

— Що? — запитав Артур та сів. — Тепер чую.

Хтось спускався і, чи то від нічого робити, чи випадково, тягнув клинком меча по каменю. Ніби водив ним по точилу.

Підземелля освітилося третім смолоскипом. По світлу можна було зрозуміти, що двоє вартових заглядали до кожної камери, поступово наближаючись до Артура та Ірини. Впасти у відчай було просто: Ірина перебувала при тямі вже давно, але так і не здогадалася, як утекти з полону; Артур лише щойно прокинувся й не мав часу. Нарешті перед решіткою зупинилася пара чобіт.

Вартовий з мечем та мотузкою дивився на Артура, поки супровідний зі смолоскипом стояв осторонь.

— Підеш з нами, — сказав він Артуру. — Олвін хоче з тобою поговорити та дещо перевірити.

— І совість його не мучить таке просити? — гаркнув Артур і встав на ноги.

— Її в нього немає, — відповів вартовий та жестом покликав до себе іншого. — Дістань меча й стій поруч.

Той другий, зі смолоскипом, виглядав молодим і недосвідченим. Перебування в підвалі з немертвими тиснуло на нього.

— Підійди, — наказав він.

— Пішов ти нахрін, — відповів Артур та віддалився до задньої стіни.

— Щось ти нахабніший за інших мертвяків, — пробурмотів той.

— У прикордонники не беруть слабких тюхтіїв, — сказав Артур і склав руки на грудях.

— Мені покликати інших? — пригрозився вартовий. — Не корч із себе героя. Для вас і так усе втрачено, не потрібно ускладнювати й без того непросте життя.

— Ну добре, — погодився Артур. — Але тільки спробуй мене знову заколоти — я зроблю так, що ти теж сидітимеш в одній із цих камер.

— Не спробую, — відповів вартовий і сховав меча. — Не цього разу точно. Та й не від власного бажання цим займаюся.

Артур, оглянувшись на Ірину, яка весь цей час тихо стояла в кутку, підійшов до решітки та протягнув крізь неї руки. З тремтячими пальцями вартовий почав зав’язувати мотузку. Яким би хоробрим він не намагався здаватися, а боявся не менше за новачка.

Зарипіли решітчасті двері, й Артур вийшов із камери. Новачок наставив меча на нього, поки старший співслужбовець замикав двері. Та що користі від зброї, коли ти не зможеш у мить потреби нею гідно скористатися? Артур зв’язаними руками вихопив меча старшого вартового, ним же його і проткнув, після чого встиг повернутися до молодшого, і лише тоді отримав удар у живіт. Та попри сталь у тілі, він знайшов у собі сили й вдарив руків’ям меча по обличчю молодого вартового. Той упав без тями, встиг лише видати якийсь ледь чутний писк.

— Ірино, — сказав Артур, прикриваючи рукою рану. — Ходімо, треба тікати.

Ірина розуміла, що часу в них було небагато, адже попри затиснуту рану кров покидала Артура. Вийшовши з камери, вона схопила зв’язку ключів та один меч.

— Випустимо інших? Нормальних, — запитала вона, ловлячи на собі погляди немертвих.

За решітками сиділи залякані та зневірені люди, які вже й не мріяли про волю. Там була й та стара, вбита Іриною раніше: налякана та мовчазна.

— Дай мені ключі та тікайте, — сказав чоловік у камері навпроти. — Ви біжіть, а я відкрию свою камеру й інших.

Вже скоро Ірина йшла сходами, підтримуючи Артура під руку, а позаду один за одним лунали клацання замків. Про те, що після цих клацань одразу почулися звуки бійки, Ірина намагалася не думати: люди в підземеллі подуріли, готові були замість утечі забирати один в одного залишки душі.

Нагорі, після обережно відкритих дверей, їх зустріла ніч та сплячий вартовий на стільці. Їм вдалося пройти повз нього без шуму, але одразу виникла інша проблема.

— Куди йти? — Ірина нервувала, ведучи Артура темним коридором. Смолоскипів було небагато. — Ти колись бував у замку?

— Лише… ззовні бачив, — покривившись відповів він та зупинився. — Давай… Думаю, цими сходами нагору.

— Нагору? — здивувалася Ірина. Вони вже були на першому поверсі — просто бери й виходь у місто.

Вона вирішила довіритися Артуру, повела його на сходи та поступово почала відчувати, як він усе сильніше на неї спирався, усе слабше рухав ногами. До чого б вони не йшли, Ірина сподівалася, що це їх урятує. У будь-якому разі виходити в місто теж небезпечно: багато варти й не менше зайвих очей.