9. Таємниці душ

Їх провели до Івра з охороною та без черги, але ніхто б не подумав, що це було благо. Весь шлях Ірина та Артур відчували за своїми спинами вістря мечів, а руки за спинами міцно стискала мотузка.

Зсередини Івра здавався облаштованим і тихим містом: ніхто особливо не тривожився чутками про повсталих мерців; люди посміхалися, дозволяли дітям блукати кам’яними вулицями без нагляду та навіть підбігати до вартових, що вели полонену пару.

— Пішли геть! — прогнав набіглих дітей один з вартових.

Артур, поки вони просувалися вулицями, все не відводив погляду від Ірини: вона явно була в полоні власних думок, йшла дивлячись донизу, але при цьому весь час спотикалася, ніби не бачачи тих нерівних каменів на дорозі. Така доля немертвих — переживати одну й ту ж гірку втрату двічі чи тричі.

Зовсім скоро показався досить великий замок серед міста, куди вартові й повели Артура та Ірину. Зовні він більше нагадував в’язницю, аніж житло місцевого лорда. А коли вони потрапили всередину, то лише більше переконалися, що втекти з такого місця буде складно: вартові, купа дверей із замками. Та на подив Артура, їх повели сходами не вниз до темниці, а навпаки — угору.

— Радник Олвін у себе? — запитав один з конвоїрів вартового замку.

— Так, щойно повернувся, — відповів той та з відразою поглянув на Ірину, порівняно з якою сам Артур виглядав значно здоровіше. — От же він зрадіє поповненню.

— Він-то зрадіє, а от лорд Янур знову нам відгули повідміняє, щоб охороняли краще, — дратівливо відповів конвоїр.

Довго блукати не довелося, й за наступним поворотом їх завели в кімнату та посадили на стільці. Просторо й добре освітлено; багато книг та рослин у горщиках. На безлічі столів — усюди безлад, ніби зграя бандитів усе перерила в пошуках поживи. А серед усього цього непорушно, ніби статуя, стояв лисий худий чоловік у мантії. Не відриваючи очей від книги, він навіть не подав і крихти уваги своїм гостям.

Всі в кімнаті завмерли так, ніби зупинився сам час: радник Олвін читав, а всі інші тихо чекали, поки він закінчить. Здавалося б, просто бери та тікай, але разом з людьми нерухомими були й вістря мечів навколо ший Артура та Ірини.

Олвін роздратовано цокнув язиком і закрив книгу, після чого нарешті мовив:

— Звідки ви? — голос був спокійним, і навіть не було б помилкою назвати його дружнім.

— Залісне, — відповів Артур, поки Ірина все так само свердлила поглядом підлогу. — Його кочівна банда пограбувала.

— Скільки разів уже померли? — не звернувши уваги на слова про кочівників, запитав Олвін і підійшов до стіни, на якій висіла мапа: на Залісному він поставив мітку. — Не мовчіть, відповідайте. Щоб побороти цю… епідемію, я маю знати як можна більше.

— Тричі, — сказав Артур.

— Хто був першим?

— Схоже, ведмідь.

— В… ведмідь? — здивовано перепитав Олвін. — Ти впевнений?

— Так. Думаю, він убив мене вперше, і точно знаю, що втретє також, — Артур говорив неохоче, волів би зараз усамітнитися з Іриною й поговорити з нею. — Це сталося в тому лісі біля Залісного.

— Чи помітив ти перед смертю, щоб із твого тіла щось вилетіло в напрямку ведмедя?

— Пам’ятаю лише, як востаннє він забрав у мене частку душі, — відповів Артур. — Це ж була душа, так?

— Дивовижно, — знову проігнорувавши половину слів, сказав Олвін і відкрив книгу.

Лисий радник занурився в текст. Час у кімнаті знову ніби застиг.

— А скільки смертей було в тебе? — він з-під лоба глянув на Ірину.

— Ви допоможете нам? — відповіла вона запитанням.

— Я не в силах допомогти, — похитав головою Олвін. — Єдині, хто може комусь допомогти, — це ви самі. Тож відповідай.

— Єдине, що пам’ятаю: прокинулася під снігом, — сказала вона тихо, ніби соромлячись. — І ще раз померла вчора, коли мене задушив старий.

— Старий живий, а тіло його жінки вже в темниці, — уточнив конвоїр.

— Хто саме вбив стару? — спитав Олвін.

— Я, — Ірина нарешті підвела погляд.

— Отже, ти точно не знаєш, скільки разів помирала, але на стару напала, — підсумував він. — Ти зробила це заради помсти чи заради душі? Чи сильно ти її прагнула?

— Я була в люті, бо вони забрали мої спогади. Я й так мало пам’ятаю, — злісно кинула Ірина. — Але так, я хотіла душу. Думала, це поверне втрачене.

— Ніщо не поверне вам душі чи спогади, — впевнено сказав Олвін. — Ви вже ніколи не станете живими. Чужа душа лише заповнює порожнечу власної та стримує від розпаду, аби ви не перетворилися на бездумні гнилі тіла. Щось повертає вас із мертвих і гоїть рани, але з кожною смертю душа тане, плоть загоюється дедалі гірше. Ви, мов глечики: варто лишитися порожніми — і вкриєтеся тріщинами, доки не розсиплетеся.

— То що буде з нами? — втрутився Артур.

— Я ще не закінчив, — відмахнувся Олвін. — Кого, крім тієї жінки, ви ще вбивали? Де саме?

— Я вбив двох мародерів у Залісному, — сказав Артур. — Відрубав їм голови, щоб не встали.