8. Івра

Від вигляду Івра у спогадах Ірини навіть нічого не ворухнулося. Навіть якщо вона колись тут бувала, пригадати було просто нічого. Навколо міста стояла безліч хат, де жили ті, кому не було місця за стінами.

Насправді її увагу більше привернула велика кількість людей, що стояли по всій дорозі й до самої брами. Спершу могло здатися, ніби це місцеві вийшли зі своїх хат, що оточували мури Івра, але сумки, мішки та кошики свідчили про інше: до міста або нікого не пускали, або пропускали надто повільно. Можна було б довго гадати, яка в усього цього причина, але відповідь прийшла сама собою.

— Лорд Янур досі думає, що ми нічого не розуміємо! — кричав чоловік у сірій рясі священника. Щоб його краще бачили та чули, він заліз на чийогось покинутого воза. — Я був у різних селах, бачив і чув там одне й те саме! Це прокляття розповсюджується! Скоро нашими містами й селами ходитиме більше мерців, ніж живих!

Люди збиралися довкола чоловіка: дехто з розумінням кивав, а хтось дивився на нього, ніби на дурня. Ірина теж зупинила коня та приєдналася до натовпу. Неподалік стояли троє вартових і спостерігали за подією.

— Я сам бачив, як десятирічна дівчинка, яку я мав відспівувати, ожила! — вигукнув священник. — Кажу вам, люди, це не від неба! То все прокляття!

— Та ти ж священник! Як ти можеш таке казати? — закричала у відповідь якась набожна жінка.

— Янур та його солдати нам брешуть! Приховують ту страшну правду, про яку вам розповідаю! Наш лорд — не що інше, як частина цього прокляття!

— То хто нас прокляв? — запитав хтось із натовпу, але відповіді не почув.

Священник ніби не чув людей і, виглядаючи безумцем, дивився на інших так, ніби це вони подуріли й не розуміли істини. Та стояв він на возі недовго — троє вартових взялися стягувати його звідти.

— Ви думаєте, чому вхід до Івра заборонили?! — кричав він наостанок. — Бояться, що й сюди прийдуть мертві! Я бачив їх, розмовляв із ними: вони бажають наших душ!

На цьому вистава скінчилася; далі відбувалося тільки одне — зв’язування буйного священника вартовими. Ніхто не став його захищати, навіть ті, хто йому вірив.

Ірина направила коня крізь натовп до вартових — кінська постать змусила людей розійтися. Один вартовий, що якраз закінчив зав’язувати священнику рот, нервово поглянув на неї.

— Лист від старости до ратуші, — коротко промовила вона й передала папірець.

— Передам, — відповів він і ретельно роздивився обличчя Ірини.

— То до міста ніяк не потрапити? — запитала вона з надією.

— Наказано нікого, крім довірених людей, не впускати, — відповів він так чітко, ніби повторював це сотню разів. — Як довго це триватиме, я не знаю.

Солдати на те й солдати: нічого не знають, виконують наказ; їх не переконати, бо бояться за власні шиї.

Якийсь час Ірина стояла посеред дороги й роздумувала, що робити далі. До Івра її не пустять, а інших місць вона не знала й не пам’ятала. Та ще й Артур, якщо не забув, мав іти слідом за нею. Та чи безпечний він? Можливо, якщо Ірина його дочекається, він просто нападе на неї заради душі. Від цієї думки вона відмахнулася: навпаки, якщо він дійде сюди крізь ті села й відстані, то точно має бути при своєму розумі.

Вечоріло, й це змусило Ірину шукати прихистку. Спершу вона хотіла сидіти обабіч дороги та чекати Артура, але, побродивши поселенням і вийшовши в його малонаселену частину, на очі їй трапилася похила пара, що вийшла під вечір з хати. Їм не подобався такий галас, що доходив аж до них, але нічого поробити з цим вони не могли. Деякі люди підходили до них і просилися переночувати, але отримували відмову й поверталися кудись у напрямку брами. Коли вони вже зібралися замкнутися у своїй хаті, Ірина заговорила до них:

— Я віддам вам коня, якщо дасте пожити у вас.

Дід та баба аж завмерли, не очікуючи такої пропозиції. Ірині навіть довелося якийсь час почекати, поки вони усвідомлять почуте.

— Надовго? — запитала стара, поки старий оглядав коня.

— Точно не знаю, але маю дочекатися знайомого біля Івра. То можна у вас пожити?

— Та можна, — погодився старий, усе не відводячи погляду від коня.

Кінь був справді добрим: такий і воза потягне, і борону. Лише потрібно годувати та доглядати, чого сама Ірина не могла зробити. Віддати його на заміну даху над головою було кращим рішенням.

— Ти заходь, заходь, — покликала її за собою стара, поки дід повів коня кудись за хату. — Постелю тобі в куточку.

Хата була бідною, однокімнатною, й навіть ті, що були в Залісному — пограбовані та побиті — мали кращий вигляд. Двоє вікон, одне з яких виходило по той бік хати: Ірина поглянула туди та побачила, як старий заводить коня до хліва, де вже стояла худорлява рогата коза. Далі за хлівом був невеликий лісок, що під вечір здавався химерним через свої голі гілки.

— Там якийсь священник розповідав про ожилих мерців, — ніби просто заради розмови сказала Ірина, поки стара, крекчучи, стелила на підлогу в кутку солому та діряві мішки. — Чули щось про таке?

— Моя матір мені казала, що якщо багато думати, то можна додуматися до безумства, — посміявшись, відповіла вона. — Все, що можу точно сказати: зима цього року затрималася, і їжі не вистачає. Може діло й до голоду дійти.