7. Матір та син

Ірина, перед тим як вийти з хати, наостанок поглянула на собаку, що бездиханно лежав поруч із каміном. Усю ніч із моменту смерті тварини вона думала лише про одне: за її праведним гнівом, який підштовхнув до вбивства, ховалося дещо інше. Їй хотілося знову відчути те, що сталося з нею в тій печері. Але ні — цього разу не було чогось сяйливого чи бодай незвичного. Та нехай вона й була розчарована таким ходом подій, а жалю за собакою в неї не виникало.

Надворі виявилося значно тепліше, ніж учора: мороз не щипав носа, а з рота не йшла пара — ні в Ірини, ні в коня. Погода досі виглядала не менш дивною за все те, що відбувалося останніми днями. Досі було важко сказати, була це холодна весна чи тепла зима.

Ірина вийшла на дорогу та оглянулася в напрямку лісу. Вона хотіла побачити там постать Артура, чекала на неї не одну хвилину, та все ж вирішила йти далі й більше не озиратися.

Коли вона осідлала коня, повз неї до лісу проскакало з десяток вершників. Вони були озброєні й схожі на солдатів. Дехто з них ретельно затримував погляд на Ірині, ніби вишукуючи на ній щось, але, так нічого й не побачивши, просто забули про неї.

Не лише Іринину увагу привернули ті вершники: зовсім поруч п’ятеро старих бабусь про щось перешіптувалися. Проходячи повз них, Ірина краєм вуха почула їхню розмову й не змогла не зупинитися.

— Не кажуть, гади. Все думають, що ми такі дурні, що нічого не запідозримо.

— Та чхати лорду на нас, як і всім лордам у всі часи! — з такою ненавистю відповіла інша стара, що ледь не заплювала співрозмовницю. — Коли я була молодою, то в лісі завелися харцизи, які грабували всіх, кого могли. Так тодішній лорд і пальцем не поворухнув, а від харцизів здихалися місцеві мужики — сокирами та вилами.

— Ну то що робити?

— Ну як що?! — знову заплювалася стара. — Треба все знову у свої руки брати! Мертвих палити треба або камінням звалювати в могилах.

— Вибачте, а про що мова? — втрутилася в розмову Ірина.

Бабусі одразу ж на неї покосилися: на чужинку, що прийшла під ніч; на нездорову з виду.

— А ти не знаєш? — здивувалася одна з тих, що вчора дозволили Ірині переночувати в покинутій хаті. — Мерці оживати почали. І все б нічого, та на людей кидаються.

Саме ця стара виглядала добродушною, особливо на тлі крикливої плювальниці, в якої від самого виду чужинки червоніло лице й надувалися щоки.

— Та не всі ж кидаються на живих, — заперечила інша й перейшла на шепіт: — Он дроворуб із Зарічного повстав із мертвих, але нікого не чіпає.

— Ага! А як же! — знову закричала зла стара, чиє лице ще більше почервоніло. — То він ще не почав цього робити, а згодом почне. Повірте мені на слово, що вони просто чекають слушної миті. Мертві мають бути мертвими, а не ходити серед живих.

— А чому вони нападають на живих? — поцікавилася Ірина.

— У нас один молодик ходив на полювання до лісу, — знову взялася розповідати добродушна стара. — Довго його не було, а як пішли шукати, то знайшли мертвим. Весь у рванні та крові. Поки готувалися до поховання, він прокинувся, наче від сну. Рани всі загоїлися, а в очах — ніби безумство.

— Він навіть на рідну матір дивився так, ніби не знав її, — додала зла стара, чиє обличчя потроху заспокоювалося та втрачало червоність. — На матір свою він і напав. Зарізав бідолашну, а сусід, який це бачив, каже, що душу її забрав.

— Ото, мабуть, у них своєї душі нема, й вони до чужих стали ласі, — додала добродушна стара.

— І що ви з ним зробили? — запитала Ірина.

— Зв’язали його та його матір в одному з хлівів, — сказала добродушна й кивнула кудись на село. — Вона після того теж із мертвих повстала й забула власне ім’я.

— Ми нашому лорду листа відправили, щоб щось із цим зробив, — додала бабуся, що весь час тільки кивала. — Думали, ці вершники за мерцями приїхали, але не так сталося, як гадалося.

— А можна поглянути? — Ірина спробувала показати на обличчі зацікавленість.

— А навіщо це? — з підозрою запитала плювальниця та знову почала червоніти.

— Та ходімо, ходімо, — проігнорувавши слова односелиці, сказала добродушна, а всі інші закивали.

Вони повели Ірину до хліва, й навіть зла почервоніла жінка все ж пішла за ними. Ірина не стільки хотіла побачити повсталих мерців, скільки бажала порівняти їх із собою. Сумнівів у неї було все менше: вона — немертва, охоча до людських душ істота. Це відчувалося все сильніше.

— Тільки не підходь близько, — сказала стара, відчиняючи хлів.

Темне приміщення одразу ж заполонилося світлом ззовні, подихи всіх присутніх затамувалися.

— Боїшся? — запитала стара.

— Так, боюся, — чесно відповіла Ірина. — Але мені цікаво поглянути.

Вона увійшла всередину, повільно пройшла повз кінські стійла й нарешті побачила двох людей. Жінка та юнак, прив’язані до двох балок, один навпроти одної. В ту ж мить на Ірину поглянули абсолютно дві різні істоти: налякані, заплакані очі жінки та злісні — юнацькі.

— Хто ти? — з осторогою запитала жінка.

— Мені сказали, що ти забула власне ім’я, — мовила Ірина та підійшла ближче до жінки. Знадвору одразу ж почулося чиєсь налякане охкання. — Це єдине, що ти не можеш згадати?