6. Тягар

Артур не втрачав віри в те, що зможе знайти кохану. Особливо підбадьорливими виявилися слова селян у Лісовому. Там йому сказали, що не так давно одна жінка з собакою пішла в напрямку Івра. З того моменту він усе менше жалів коней, гнав їх та вдивлявся в дорогу. Правда, побачити щось за снігом було надзвичайно складно.

Він розумів, що з ним було щось не так: відсутність голоду та сонливості. Важко було повірити в те, що він помирав уже двічі. Та чи уникла такої ж долі його дружина? Артуру хотілося вірити, що так. Він заспокоював себе тим, що раз вона прямувала до Івра, то точно пам’ятала його та ті рекомендації з листів.

Раптом попереду щось загавкало, вибігло зі свого сховку та весело завиляло хвостом. Нехай і не одразу, та Артур упізнав цього собаку. Непутящий, боягузливий і все-таки добродушний Жолудь.

— Ти як тут опинився? — спершу із посмішкою запитав Артур та зупинив коней.

Посмішка не протрималася довго: Артур одразу зрозумів, що якщо то й була його дружина, яка, за розповідями селян, була з собакою, то вона мала б бути десь поруч.

— Кохана! — закричав він та прислухався. — Це я — Артур!

Він кричав голосно, багато хто почув це: з деяких дерев попадав сніг та налякано позлітали птахи, але у відповідь ніхто не озвався. Жодних слідів поруч не виднілося, хіба що ті, які лишив за собою Жолудь.

— Ходи сюди, — Артур схилився з сідла та простягнув руки. Навчений цьому собака теж потягнувся у відповідь — і вже за мить сидів перед вершником.

Поки Артур скакав та оглядався довкола, сніг почав валити ще сильніше. Через відсутність вітру це виглядало просто чарівно. Та навіть попри те, що досі стояв день, навколо було важко побачити щось за сотню метрів. Спершу Артур продовжував кликати дружину, але поступово робив це все рідше, аж поки не вирішив повністю зосередитися на дорозі.

Через якийсь час, коли він уже почав зневірюватися, нарешті з’явилися ледь помітні сліди. І чим далі просувався Артур, тим глибшими та помітнішими вони ставали.

Він не міг сказати, упізнав її за похідкою, силуетом чи просто за покликом серця, але коли побачив її постать, то одразу ж повірив у те, що то була саме вона. Йшла стрімко, а коли почула важке дихання коней — обернулася.

Артур, як тільки наблизився, одразу ж зіскочив із коня та підійшов до неї. От тільки у відповідь він не побачив її посмішки, а натомість вона блиснула лезом ножа. Це був його ніж, він упізнав його, але тепер його вірний мисливський інструмент був наставлений на нього ж.

— Ти мене забула?

Ніби чужий для Артура погляд дружини забігав по ньому та по собаці. Тварина весело, не відчуваючи напруженої атмосфери, терлася по черзі об їхні ноги.

— Ти — Артур? — запитала вона, все ще тримаючи ножа напоготові. — Я бачила тебе раніше, але…

Ця розмова мала бути плідною, якоюсь мірою навіть щасливою, та коли погляд Безіменної завмер на чомусь за спиною Артура, все пішло навмання. Теж обернувшись, Артур побачив великого ведмедя, що підбігав усе ближче. Хижак почув його крики, пішов слідом і надибав для себе справжній бенкет.

— Сідлай коня! — нервово викрикнув Артур.

Вони обидва швидко опинилися в сідлах. Безіменна сама не знала як, але відчувала себе верхи так, ніби народилася з вмінням їздити. Підганяти коней не доводилося — вони й так бігли зі всіх сил. От тільки зовсім скоро стало зрозуміло, що, нехай Артурів кінь і ніс на собі дорослого чоловіка та собаку, він усе ж був швидшим за коня Безіменної. Вона відставала, а ведмідь швидко й невблаганно її наздоганяв. Його гарчання та хрип вгризалися у вуха все сильніше, а уява малювала запах гнилі. Страх перед смертю та тим болем, що ніс за собою страшний звір, змушував її руки тремтіти. Вона тільки й робила, що оглядалася в надії підловити момент і зіскочити з коня: сподівалася, що поки ведмідь розриватиме скакуна, вона сама зможе втекти.

Та до цього не дійшло: повз неї промайнув силует, кинувся до ведмедя й закричав:
 

— Тікай! Зустрінемося в Іврі! — такими були його слова, коли він зіштовхнувся зі звіром. — Ми  одружені, нехай я й забув твоє ім’я!

Безіменна не дивилася назад, а лише чула спершу гарчання, потім страхітливе іржання, а далі — войовничий крик Артура, що кинувся на вірну смерть з одним лише мечем.

Спершу вона намагалася не звертати уваги на те, що чула; не думати про те, що сказав Артур. Та коли віддалилася достатньо, щоб не чути жодних криків чи загрозливих звуків, зупинилася й схопилася за серце. Важко дихаючи, вона приймала ту думку, що весь цей час і була тією Іриною, чиї листи носила з собою.

Оглянувшись назад, вона побачила лише порожню дорогу.

— Артур… — протягнула вона, розуміючи, що це ім’я для неї майже нічого не означало. Як і її власне.

Це й були наслідки втрати спогадів, через які собака, що показався вдалині, виглядав для Ірини ріднішим, ніж той чоловік, що так відважно кинувся на її захист.

Чотирилапа постать повільно наближалася, завиляла хвостом і попрямувала слідом за конем, якого Ірина вже не гнала. Зовсім скоро мало бути ще одне село, де їй доведеться пережити ще одну ніч.

***