5. Староста

Дурість, нерозважливість чи надія на краще? Вона сама не знала, як змусила себе йти всю ніч аж до ранку. Можливо, всьому провиною був місяць, який освітлював дорогу та посипані снігом ялини. Та в результаті вона нарешті побачила щось, що відрізнялося від незліченної кількости дерев.

Спершу дорога вивела її на місток, під яким протікала дрібна річка, а потім — на вирубане серед дерев поле, скраю якого стояло село. Воно не було малим, але, розташувавшись прямо під величними деревами, всі його будинки здавалися дрібними.

Сліди старої йшли в напрямку села, де змішувалися з безліччю інших. Видно, там жили люди. Чи, може, там жили такі ж, як і та стара? Монстри в людській подобі.

Безіменна присіла й уже була готова впасти в сніг, коли побачила, як зі страшенним рипом двері одного з будинків відчинилися. Звідти вийшов чоловік у супроводі двох дітей. Діти побігли до хліва, відчинили ворота й узялися годувати корову сіном. Сам же чоловік оглядав двері до будинку, думаючи, як їх полагодити. Це все не скидалося на щось, що могло натякати на зловісну природу тих людей.

Очі Безіменної на мить відірвалися від чоловіка, й, ставши рівно на ноги, вона почала розглядати інші будинки. Чи знали всі ті люди, що до них зайшла та потворна стара? Вона одна з них чи вовчиця в овечій шкурі?

— Гей! — пролунав вигук, і чоловік, ще якусь мить тому зайнятий дверима, вже вдивлявся в Безіменну. — Підійди!

Вона злякалася, вже зібралася забути про це село та кинутися далі дорогою, та лише тепер помітила, що шлях розбігався в різні сторони. Очі хаотично шукали дороговказ, але його не було. То чи варта та розвилка того, щоб ризикнути й спитати дороги?

Та поки вона вагалася, чоловік почав потроху підходити. Собака мовчав, а тому Безіменна вирішила сприйняти це за добрий знак. Краще хай він підійде: тоді, після кількох ударів ножем, їй буде легше втекти кудись, куди очі дивитимуться. Та з кожним його кроком неспокій потроху зникав, а лице зовсім не виглядало таким, немов ще мить — і він кинеться на неї у спробі вбити.

— Ти не знаєш когось із села, що там, за лісом? — запитала вона та вказала пальцем у напрямку, звідки прийшла.

— Та воно й зветься Залісним, — посміхнувся він і озирнувся назад. — А це в нас Лісове. Видно, ніхто з наших предків не вдавався до польоту фантазії. А так деяких людей звідти трішки знаю, в основному мисливців. Але жодного на ім’я.

— А ми раніше не бачилися? — вона закрутила лицем, щоб чоловік міг краще розгледіти.

Трохи подивувавшись, він похитав головою:

— Не думаю, — він зам’явся з ноги на ногу. — Слухай, а ти випадково не до Івра йдеш? Нам би не завадила невелика допомога, якщо так. Потрібно туди передати листа від старости.

— Так, саме туди, але не знаю, куди саме, — вона кивнула на роздоріжжя.

— Наліво треба йти, а потім знову, й лише після цього вийдеш до наступного села, де вже тобі підкажуть, куди йти далі, — він, замислившись, потер підборіддя. — Правда, мабуть, передумаєш, якщо скажу, що йти лісом зараз небезпечно. У нас тут ведмідь з’явився, на людей нападає. Ти перша тут проходиш за останній час, якщо не рахувати двох вершників.

— Давно були ті вершники?

— Та не дуже, — він здвигнув плечима. — Я лише їхні сліди бачив. То ти все ж підеш далі? В нас не перечекаєш?

Безіменній стало спокійніше від того, яким добродушним виявився цей чоловік. Здавалося, він одночасно потребував, щоб вона пішла з листом до Івра, але водночас не хотів, аби вона ризикувала.

— Піду, й листа можу взяти з собою, — погодилася вона: одним листом більше чи менше — взагалі не мало значення. — Кому віддати?

— Лист до ратуші, щоб прислали мисливців на ведмедів, тому можеш передати через когось із вартових, бо це входить у їхні обов’язки.

— Зрозуміла.

— Ну тоді ходімо до старости. Це поруч зі мною, — він покликав за собою, й Безіменна обережно рушила за ним.

Чоловік так і не помітив, що лук у руках мандрівниці був заточеним, як і не побачив того, як сильно вона стискала його. Оглядаючись і намагаючись крокувати безшумно, вона йшла позаду чоловіка та була готова кинутися у втечу будь-якої миті.

Тим часом надвір виходили й інші люди: усі вони навіть не підозрювали про долю того села, що звалося Залісним. Посміхалися одне одному, віталися та бралися до вранішніх справ. У серці Безіменної навіть спалахнула іскра дивної образи за їхній спокій.

Будинок старости й справді був поруч, і вже зовсім скоро вони зупинилися перед старою, але все ще доглянутою спорудою. Чоловік підійшов до дверей та постукав, а Безіменна лишилася стояти трохи позаду, щоб краєм ока виглядати з-за його спини.

Вона помітила свіжі сліди біля порогу вже занадто пізно: двері відчинилися, й там показалася та стара, що раніше на неї напала. Лук від несподіванки ледь не випав із рук Безіменної, та натомість вона була готова схопитися за ножа. Але стара її не помічала, приділивши всю увагу своєму сусіду.

— Чого так рано прийшов? Щось сталося? — із посмішкою запитала вона й протерла лице, ніби імітуючи сонність.

Рука старої не була пораненою, губи не виглядали потрісканими. Всього за такий короткий час її рани загоїлися.