4. Мародери

Артур йшов до самого вечора й складно було сказати, що було важчим — кроки в засніженому полі чи думки, що мучили його розум. Його пам’ять була пошматована, роздерта чимось так само як і одяг. Він пам’ятав Ірину, знав, що мав її знайти вдома: село було розбите, люди лежали мертвими під снігом, але серед цього всього так і не знайшлося його коханої дружини.

Деяких мерців він впізнавав, деяких ні, а були й ті, чиї обличчя немов жевріли в пам’яті, але все ж залишалися недосяжними образами. Особливо важко йому було у власному будинку: усе розкидано, перевернуто, а ліжко закривавлене. Можна було тільки здогадуватися, що тут сталося. Щоб розібратися з думками, він сів на стілець, що стояв перед пічкою.

Цієї пізньої ночі, майже перед ранком, він прокинувся під снігом поруч із мерцем, якого не міг впізнати, прямо біля коней, яких теж не пригадував. З собою мали бути листи від дружини, але вони зникли… Чи їх і не було? Він не був упевненим. У спробах знову пережити ті спогади він сперся на спинку стільця й почув її рипіння. Саме цей неприємний звук наштовхнув його на деякі спогади. Зірвався з місця та став ходити підлогою, натискаючи на дошки під ногами. Не одразу, але він знайшов потрібну і, піддівши її мечем, відкрив їхній родинний сховок. Там лежав невеликий шкіряний мішечок з монетами.

— Ні… — промовив він хриплим голосом, який ще не відійшов від холоду.

Ірина мала забрати ці гроші та піти до Івра. Але ось вони тут, неторкнуті. Це могло б означати, що вона загинула, а тіло її лежить десь там, де Артур його не знайшов. Та все ж він вирішив вхопитися за іншу ймовірність: можливо, ті бандити, про яких ходили чутки, її викрали; можливо, якось так сталося, що вона втекла, не маючи змоги забрати гроші. У будь-якому разі він має діяти: визволити чи знайти в Іврі, помститися за смерть. Стояти на місці він просто не міг, адже поклявся, що захистить.

Хтось закашляв надворі, й Артур насторожився та взявся за меч. Тихо підійшовши до дверей, він побачив двох вершників на гнідих конях. Вони розглядали розкопані Артуром тіла. Не солдати — це вже точно було видно за їхнім вбранням, — але озброєні. В одного лук, в іншого — спис. Лучник помітив Артура та кивком показав на нього своєму другові.

— Хто такий? — запитав лучник і натягнув тятиву.

Піднявся вітер, поніс з собою сніг, на мить закриваючи вершників від Артура один від одних.

— Це мій дім, — без особливих емоцій відповів Артур, коли хуртовина минулася. — То ти мені скажи, хто ви такі.

Вони переглянулися.

— Ми вільні люди, — здвигнув плечима лучник. — Живемо тим, що вдається знайти.

— Мародери?

— Ну так, мародери, — погодилися вони й кивнули.

— Знаєте, що тут сталося? Хтось вижив?

— Одна банда напала. Кочівна банда, — сказав лучник, опустивши зброю. — Ми за ними залишки добра збираємо. Та ти не подумай, ми з ними не в змові. З такими, як вони, ніхто справи мати не хоче.

Другий вершник зі списом зіскочив з коня та оглянув одного з мерців, перевірив кишені.

— Там головне те, що вони й самі ні з ким справ не мають, — сказав він і пішов до сусідньої хати. — Нападають на всіх, кого побачать. Навіть на собі подібних.

— Про те, що хтось міг вижити, ми не чули, — зі співчуттям сказав лучник. — Кого шукаєш?

— Дружину, — відповів Артур.

— Напад стався днів двадцять тому, — мовив лучник. — Хто знає, де вона може бути. У будь-якому разі я не чув, щоб вони когось пожаліли чи взяли в полон. Цим кочівникам полонені — як ярмо на шиї: не продати й не тягати з собою степами та лісами.

— А що лорд Янур? Послав солдатів за їхніми головами?

— Ха-ха, — засміявся лучник і поглянув на свого друга, що вже переходив до іншого будинку. — Ти, видно, десь довго пропадав?

Артур кивнув. Його горло досі боліло.

— Кочівників ніхто ловити не стане, адже дешевше й швидше дочекатися, поки ті підуть далі. Тим паче зараз, коли, відверто кажучи, в околицях Івра відбувається справжня чортівня. Розповідають, що мерці повертаються до життя. Сам не бачив, бо ми з братом живемо в глушині, подалі від патрулів, але мій старий казав, що бачив жебрака в Іврі, у якого була порожня очниця та зігнила до кісток рука. І він не подихав! Навіть коли йому за наказом лорда Янура відрубали голову, він наступного ранку був живим: єдине око бігало по натовпу, ніби насолоджуючись людським здивуванням. Потім спалили на багатті, і тільки це його упокоїло.

— Зрозуміло, — насправді нічого не зрозумівши, відповів Артур.

— Ну, мій старий той ще пиворіз, тому могло щось привидітися, — посміхнувся лучник і теж зіскочив з коня.

Він підійшов до Артура й заглянув через його плече до хати, нишпорячи жадібними очима наживу. Погляд його ковзнув і по тому, що було на Артурі, особливо по мішечку з грошима.

— То ти тут не затрима… — вже хотів сказати лучник, але знову піднявся вітер та сніг й змусив його замовкнути.

Не стільки через сильне відчуття справедливості, скільки з необхідности, Артур, користуючись поганою видимістю, різким рухом меча завдав удару прямісінько в шию лучника. Переконавшись, що другий мародер нічого не почув, він дочекався, поки лучник ослабне, а потім дістав меча й пішов далі. Вже йдучи він відчув, ніби щось доторкнулося до його спини, але лучник лежав мертвим та нерухомим. «Здалося» — подумав Артур.