3. По сліду монстра

Тиша нарешті настала, але страх Безіменної лишався сильним. Та стара могла досі бути там, ховатися й чекати, поки не відчиняться двері. Але ж не можна лишатися тут назавжди… Тут не було їжі чи достатньої кількості дров — єдиного, що давало якесь світло: велика їх частина вже згоріла за цю ніч. Відсутність вікон виявилася благом, але через це Безіменна не могла сказати, чи настав ранок. У дверях мали бути якісь шпарини, але їх просто заліпило снігом, а заглянути в димохід не дозволяв вогонь, без якого було б зовсім неспокійно.

Потрібно було діяти, і перше, що вона зробила, — тихо злізла зі стола та пішла за луком. Без тятиви він був просто палицею, але саме це й було потрібно Безіменній. Одразу почавши заточувати ножем одне з його плечей, вона поглянула на собаку: тварина спокійно лежала, не віщуючи проблем. Звісно, вона не покладалася на собачий слух достатньо сильно, щоб повірити у відсутність небезпеки.

Переступивши через купку стружки, вона підійшла до стола та, припіднявши, тихенько відставила його від дверей. Приклавшись вухом, вона спробувала почути щось ззовні, але вловила лише легке виття вітру. Виходити наосліп не хотілося, тож вона злегка вдарила по дверях, але це не струсило з них налиплого снігу. Знову прислухавшись, вона вдарила вже сильніше, й серед дощок з’явилося щось світле. Настав ранок, час вирушати в дорогу. Та руки затремтіли від однієї думки про це.

— Треба було брати меча… — прошепотіла вона й дістала з сумки шматок сиру та листи з тіла Артура. Хотілося все ж потягти час.

Піднісши сир до рота, вона спробувала вкусити, але на язиці ніби попелом посипали, і їжа одразу опинилася на підлозі — на радість собаці. Щоб відволіктися від думок, вона взялася читати листи: усі від Ірини, які вона слала Артуру, поки той був далеко від дому. Рядок за рядком, лист за листом, а нічого корисного так і не знайшлося. З написаного стало зрозуміло, що в Ірини не було рідних, крім Артура, а також що останнім часом дитина під серцем особливо сильно штовхалася.

Спроба тягти час, щоб не виходити, виявилася марною, а зібрати речі й підійти до дверей із затамованим подихом усе ж довелося. Спершу вона відкрила їх на мить, а за тим знову зачинила: приклалася вухом, почула лише вітер. Та зрештою виглянула й оглянулася: зліва, справа та навіть зверху на даху — нікого. Сніг уже не йшов, а тому нічого не засипало слідів старої, що вели на дорогу. Вони здавалися свіжими й прямували туди ж, куди й Безіменна — до Івра.

Повільно вийшовши до дороги, вона поглянула вслід старій: дуже далека згорблена постать повільно йшла дорогою, зовсім без натяків на те, що ще вночі вона різко рухалася та залазила на дах. Безіменна присіла, на випадок якщо стара обернеться, але та все продовжувала йти, аж поки не зникла за поворотом.

Було складно зрозуміти, чи було це удачею: з одного боку стара пішла, й було точно відомо, що вона не поруч, а з іншого — йшла тією ж дорогою, що й Безіменна. Йшла повільно, не бігла, як могла б, а тому слідувати за нею було б дурістю. Це наштовхнуло Безіменну на одну думку, до якої вона одразу ж вирішила прислухатися: розвернувшись, вона пішла назад, у протилежному від Івра напрямку. Нехай стара за цей час відійде якомога далі, може, зверне кудись у ліс.

Було шкода витрачати час, але краще вже так, ніж відбиватися від нападу та ризикувати життям.

Місце, де лежали заметені снігом тіла, показалося зовсім скоро, адже Безіменна поспішала, щоб забрати меча з тіла Артура. Вона картала себе, що не зробила цього раніше, хоч і розуміла, що тоді керувалася здоровим глуздом. Та й хто знав, що попереду чатуватиме така небезпека?

Вже вкотре за останні дні вона почала розкопувати тіла: їй від цього не було приємно, але коли до неї приєднався собака, допомагаючи розгрібати сніг лапами, її губи ледь помітно скривилися в посмішці.

Та зовсім скоро її очі округлилися, а голова завертілася, вишукуючи щось поміж дерев. Причиною було те, що одного тіла не вистачало. Артур зник, залишивши лише пару задубілих коней і попутника. Звісно, меч зник разом із ним.

Безіменна дарма намагалася побачити бодай чиїсь сліди — людей чи ведмедя, що все ж прийшов за впольованою раніше жертвою. Та якщо вони й були, їх поховало нічним снігопадом.

— Якби ж ти тільки умів розмовляти… Розповів би мені, що тут відбувається і чи не є це все чимось нормальним, — промовила вона до собаки, який сидів поруч та принюхувався до мерців. Здавалося, він теж вишукував поглядом Артура.

Вона розуміла, що довго собака на її подачках не протягне, а тому дістала з сумки згорток тканини й висипала з нього листи. Розписані папірці опинилися в сумці, а тканину вона розгорнула перед собою. Навіть для мисливського ножа замерзла плоть виявилася непіддатливою, та зовсім скоро на тканині опинилася крижана конина.

— Пізніше, — відповіла вона на прохальний погляд і замотала та сховала м’ясо до сумки.

Довелося чекати, щоб стара точно відійшла якнайдалі, а тому був час і для собаки, щоб погризти коня в тому місці, де Безіменна попрацювала ножем. Вона ж увесь час трималася за лук і оглядалася навсібіч. Нехай сліду того, хто забрав тіло Артура, не було, але можна було зробити висновок: це відбулося вночі, коли йшов сніг, інакше лишилися б сліди.

— Ходімо, — вона кивнула в напрямку Івра. Собака на диво добре зрозумів сказане й пішов попереду Безіменної.

***

Сліди старої вказували, що заходити кудись до лісу вона навіть не думала: неохайною лінією вони йшли попереду Безіменної, змушуючи тримати зброю напоготові.