2. Жахлива ніч

Їй здалося, що зі сходом сонця мав закричати півень, але натомість почувся лиш воронячий крик. Виглянувши у вікно, вона помітила двох птахів, що стрибали по знову похованих нічною хуртовиною тілах. Птахи не просто щось шукали, а гралися одне з одним, ніби малі діти. Їй стало цікаво поспостерігати за ними, але від цього довелося відмовитися та одразу ж взятися за накидку, наплічну сумку, залишки хліба та бурдюк з водою. Грошей знайти так і не вдалося. Потрібно було йти до міста Івра.

— Ходімо, — прошепотіла вона тихо собаці. — Тут ми довго не протягнемо.

Вона покинула будинок без особливої печалі, адже не сприймала жодну з хат за свій дім: всього лише чужі будівлі чужих людей. У ніс одразу ж вдарив вранішній мороз, а під ногами, покритий тонким шаром снігу, виявився лід. Учора сніг підтанув, а вночі замерз до льоду та вкрився новим білим простирадлом. Зробивши десяток кроків, вона жодного разу не провалилася, завдячуючи худорлявому тілу.

Ліс був на горизонті, в напрямку півночі, і краще було б поспішити, але все ж дещо змусило її зупинитися та оглянутися. Ці тіла, поховані снігом: вона не бачила серед них жодної вагітної жінки, не бачила тіла немовляти. То, може, Ірина все ж жива та вирушила до Івра? Було б дуже добре зустріти її там та про все розпитати, а також віддати листи.

Їй було невідомо, як далеко потрібно йти та чи є дорогою розвилки. Особливо погано буде, якщо доведеться обирати правильний шлях десь серед лісу.

Крок за кроком вона рушила в дорогу.

Це була б гарна можливість подумати про минуле чи майбутнє, відволіктися від проблем хоча б на мить, але ні того, ні іншого вона навіть уявити не могла. Щось точно залишилося позаду, але й попереду — одна невідомість. Лишалося тільки перебирати ногами та час від часу поглядати назад, щоб зрозуміти, як сильно вона віддалилася від села. По вигляду лісу поступ було зрозуміти не так і просто, бо до нього й справді далекувато.

Вже зовсім скоро знову пригріло сонце, лід під ногами протримався до полудня, а потім уже підло ламався під її ногами. Це уповільнило її, втомило та роздратувало. Але зрештою вона дісталася перших дерев: високі ялини стояли густою непролазною стіною, та, на щастя, дорога порізала крізь них шлях.

Спершу йти лісовою дорогою було простіше: дерева добре захистили її від снігу. Але, як на зло, майже одразу з неба посипало густим лапатим снігом, несеним зустрічним вітром, що пролітав дорогою так, ніби це для нього її зробили. Він летів прямо в обличчя, під накидку та капюшон, змушував протирати очі. Саме тому вона не помітила щось присипане під снігом та спіткнулася об нього. Вона втрималася від падіння та завмерла, намагаючись зрозуміти, що саме мало таку чудернацьку форму.

Спершу постукала ногою: твердо. Потім взялася розгрібати руками. Це була двійка вершників разом із кіньми. Мертві, подерті чиїмись кігтями, вони спали своїм холодним сном. Вона так і не змогла впізнати їхні обличчя, хоча й зі всіх сил намагалася.

Сумки вершників були майже порожніми: знайшлося кілька клаптиків сиру та якийсь згорток тканини, що був у чорноволосого, короткобородого молодого чоловіка. Вже змерзлими пальцями вона розгорнула тканину, але щойно побачила там із п’ятірку листів, одразу ж загорнула їх назад та поклала до своєї сумки: їх було ніколи читати, справа йшла до вечора. Та все ж підписані вони були Іриною: перед нею мертвим лежав Артур, що до останнього зберігав при собі слова своєї коханої. При ньому також був невеликий меч, і там же він і лишився: зайва вага, без якої й так нелегко йшлося.

— Геть, — махнула вона рукою на собаку, що вже принюхувався до мертвого Артура.

Вона розуміла, чим раніше міг харчуватися цей собака, але не засуджувала. Втім, їй було сумно за долю Артура, а тому не хотілося, щоб ще якась істота знущалася з його тіла. Наостанок вона знову закидала обличчя мерців снігом, наче перепрошуючи за порушений сон.

Вже коли почало темніти, вона пошкодувала, що не взяла того меча. Ним було б простіше повідрубувати гілки ялин та зробити собі укриття. Воно б не зігріло в холодну ніч, але хоча б дало відчуття безпеки: ніби ковдра, під якою налякані страшними казками діти знаходять порятунок.

Та шкодувати довелося недовго, й у сутінках, покритих густим падаючим снігом, показався напрочуд великий силует. Це було схоже на давно покинуту військову заставу, побудовану з каменю та дерева. Чим ближче вона підходила, тим більше раділа своїй удачі. Нехай більшість стін давно покосилося й попадало, але все ж знайшлася невелика хатина з цілими дахом та дверима. Здавалося, хтось тримав її в гідному стані весь цей час.

Наче переслідувана темрявою, вона побігла до дверей та вже почала розгрібати перед ними сніг, але, випадково схилившись на них, зрозуміла, що відкривалися вони всередину. Добре, тепер їх можна буде закрити на засув, не боячись, що сніг заблокує вихід.

Поки ще лишалося якесь світло, вона одразу ж кинулася до пічки та стала шукати кресало. Очі хапалися за щось темне, але щоразу то виявлялося що завгодно, але не кресало. Часто це були обвуглені короткі палички, складені в купу. Та зрештою, більше навпомацки, ніж зором, вона знайшла те, що шукала: пітьму на мить освітили іскри, потім ще раз, а за тим іще з десяток. Біля пічки, завдяки спалахам, знайшлася суха трава та дрова, а зовсім скоро розгорівся вогонь. Заспокійливе полум’я приховувало в собі обриси спогадів. Безіменна відчувала, що її тягнуло до вогню, як метелика до світла за вікном.