1. Село мерців

Вона прокинулася, лежачи в холоді й темряві. Щось звідусіль тиснуло на неї, заважало рухатися й дихати, потрапляло в ніздрі. Спробувавши звільнити обличчя, вона змогла поворухнути кінчиками пальців лівої руки: лише вони відчували легкий вітерець. Але від самого тільки незначного руху в пальцях пройняв колючий біль від зашпорів. Навіть не маючи чим дихати, вона зашипіла.

Крізь біль вона спробувала підвести голову. Шия неприємно захрустіла, та все ж їй удалося зрушитися. Обличчя протиснулося вгору, і на якусь мить у пітьмі промайнуло світло. Але втриматися за нього вона не змогла: від слабкості голова знову впала, а те, що вкривало її тіло, знову засипало обличчя.

Сподіваючись, що ще мить протримається без повітря, вона завмерла, намагаючись зібрати всі сили, аби знову вирватися до світла. Та поштовх дав не час, а біль: щось спершу пройшлося подихом по кінчиках її пальців, потім — теплим язиком, а за тим — зубами. Тіло здригнулося, зашпори занили, а з грудей вирвався майже беззвучний крик.

Вона важко вдихнула холодне повітря й лише після цього, навіть забувши про чиюсь присутність, прикрила обличчя руками: яскраве світло обпікало очі.

— Ахгр… — прогарчала вона від болю по всьому тілу, водночас сподіваючись, що це відлякає того, хто вкусив її пальці.

Чиїсь легкі кроки справді почулися: хтось обережно відійшов.

Крізь пальці вона поглянула на себе: майже вся засипана снігом, одягнена в закривавлене лахміття, що стало твердим від холоду. Коли відвела долоні від обличчя, показалася й кров, що неохоче стікала з поранених пальців. Повільно повернувши голову, вона перевела погляд на собаку, який облизувався та спостерігав за нею. Худий, із ребрами, що проглядали крізь коротку буру шерсть. Собака як собака, без жодних злих намірів.

— Д… д..? — спробувала вона щось сказати, та холод у горлі сковував слова.

Рання холодна весна: так можна було описати те, що вона побачила навколо. Покинуті будинки з колод і розбитий чимось великим колодязь. Дерева в мертвій зимовій сплячці. Ліс на горизонті, а навколо — засніжені поля. Все здавалося чужим, незнайомим.

Сонце сяяло незвично яскраво, а сніг відбивав його проміння просто в очі. Ноги не слухалися, тож вона почала відкопувати їх руками, поступово відчуваючи, як до слабкого сонячного тепла приєднувалося її власне. Усі думки розбивалися об стіну безпам’ятства: вона не могла згадати ні цього села, ні себе, ні минулого; навіть ім’я, дане колись батьками, вислизало з пам’яті в останню мить спроб пригадати.

Вона не змогла стати на ноги — ті досі були замерзлі. Спершу довелося їх розім’яти, а потім виповзти з кучугури снігу, в якій прокинулася. Лише тоді вона помітила: навколо ще з десяток подібних заметів, наче чітко під розміри людей. У голову одразу ж закралися думки: треба перевірити, покликати, розбудити. Можливо, ті люди знають, що сталося.

Вона підповзла до найближчої купи снігу й кілька разів провела по ній долонями. Та замість людини показалася звичайна колода. Підказку дав собака: він рознюхував інший замет, занурював туди ніс, чхав і знову повторював. Він відійшов убік, коли вона підповзла, й на мить у його очах навіть майнув дивний сором через укус.

— Є… хт… — вона закашлялася. На сніг перед її обличчям упала крапля крові, у горлі знову рознісся біль.

Вона почала розривати замет саме там, де рознюхував собака, й одразу натрапила на щось тверде. Мить — і показалося замерзле обличчя: старий дід зі спокійним виразом, ніби просто заснув у снігу. Мертвий, без жодних шансів пережити подібне. Це змусило її знову себе оглянути з одним-єдиним запитанням: як вона сама вижила? Її тіло залишалося холодним, хрустким і колючим, але все ж жило й рухалося.

Сонце почало хилитися, коли вона оглянула останню кучугуру: усі мертві — від дітей до старих; хтось замерз, а когось убили. Убитих було значно більше: задушених, зарізаних, заколотих. Здавалося, що на село напали, пограбували й перебили всіх, кого змогли.

У снігу вона знайшла палицю, яку спершу довелося відірвати від льоду. Встати й спертися на неї змогла не одразу, та зрештою попрямувала до найближчої хати. Не шукала їжі чи одягу, не прагнула розпалити вогонь у печі: дзеркало — ось чого вона бажала.

Хата була пограбована давно: усе розкидане й побите. Те, що лишилося на полицях та столах, вона скидала на підлогу в розпачі. Здригнулася, коли помітила тінь: у дверях стояв собака, з цікавістю обнюхуючи повітря.

— Ві… — змучено мовила вона й скинула зі столу шматок мерзлого хліба.

Собака підбіг і жадібно вгризся.

Дзеркала чи бодай чогось подібного не було, тож вона вже зібралася йти далі. Але, відкинувши непотрібну палицю, раптом помітила ніж на підлозі біля закривавленого ліжка. Лише тепер вона збагнула ту жахливу картину, яку оминала поглядом весь той час, що пробула в хаті. Кров лякала, та сили взяти ніж знайшлися. Це був мисливський ніж із грубо вирізьбленим оленем на руків’ї. Зі зброєю в руках стало трохи спокійніше.

Пошуки затяглися до ночі, але стали успішними. Вона вирішила заночувати в тій хаті, де знайшла ножа: одна з небагатьох із дровами й цілими дверима. Закривавлене ліжко лякало менше, ніж видовище в інших будівлях. Знадвору завивав вітер, бив у зашторені вікна гострим снігом.

Сидячи перед піччю, вона вже не відчувала холоду чи болю. Вогонь заворожував: у ньому часом ввижалися обриси спогадів. Дивлячись на полум’я, вона збиралася з силами, щоб зазирнути в маленьке криве дзеркальце, яке тримала в руках. Кого вона там побачить? Чи впізнає себе, чи батьківські риси? Чи бодай ім’я?