І знову нарада

У Овальному… тобто, у кабінеті для нарад сьогодні було людно. Втім, “людно” – не вельми підходяще слово, оскільки якраз люди тут перебували в меншості.

Мордехай, який щойно повернувся з півночі. Кхирдик та Джейкобсон. Допущений в якості представника вампірської громади Ебрахам фон Блейд.

На чільному місці сидів, як завжди, сам Володар, а обіч нього – ще двоє. Ліворуч – скарбник Едмунд. Привиду стілець не потрібен, та головний фінансист темних вирішив не вибиватися з загальної картини. А праворуч…

– А вона що тут робить?! – з сумішшю злості та непідробного подиву у голосі промовила Елідія, заходячи до кабінету.

Анетта ніц не відповіла на цей закид. Натомість, відповів Володар.

– Леді фон Герц, – спокійно промовив він, – довела свою користь та неабияку обізнаність у деяких політичних та внутрішньоекономічних питаннях. Тож я вирішив, що їй не завадить бути присутньою… аби ознайомитися з деякими нюансами.
– Пф! – коротко висловилась з цього приводу ельфійка, займаючи своє місце.

Повелитель витримав невеличку паузу, змірявши уважним поглядом усіх присутніх.

– Здається, всі зібрались. Тож, панове, починаємо нараду! На повістці дня в нас кілька важливих питань, зокрема фінансових…
– Так-так! – втрутився фон Блейд. – Закупівельні ціни на консервовану кров для моїх однплемінників конче треба переглянути!
– Зціпся, кровосіся, – не повертаючи голови, цитьнув на нього Мордехай, і вампір ображено замовк.
– … але до них ми повернемося згодом. Наразі ж маємо важливішу проблему: загони світлих, якими командує усім відомий Роллінгпіс, спустошують наші південні провінції. З цим терміново треба щось робити.
– Та що тут думати? – втрутилась Елідія. – Скоріель може відправити кілька диверсійних груп. Вони знесилять ворожу армію – раптовими нічними нападами та отруюючи їм їжу та криниці на їхньому шляху. А потім зберемо військо і завдамо вирішального удару!
– Ми їх порвемо! – впевнено додав Джейкобсон.
– А потім – в котел, – приєднався до нього Кхирдик.
– Я, звичайно, не проти добрї бійки, – зауважив Мордехай, – та ви забуваєте, панове, що в нас не так багато вільних сил. Тролі нікуди не поділись. Інквізитори – теж: у Темному Лісі ми перебили далеко не всіх.
– Дозвольте, Володарю? – несміливо промовила Анетта.

Погляди усіх присутніх зійшлись на ній. Більшість дивилися з подивом, а Елідія – ще й з підозрою.

– Кажіть, леді Анетта, – м’яко відповів Володар. – Ваш погляд на ситуацію може бути корисним.
– Можливо… – зібравшись з духом, промовила дівчина, – варто спробувати домовитись? Відправте мене у складі делегації. Це мої співвітчизники, а про Роллінгпіса я багато чула і приблизно уявляю, що це за людина. Гадаю, ми зможемо знайти спільну мову…
– Це може бути небезпечно, – похитав головою Повелитель.
– Але так ми уникнемо зайвого кровопролиття!
– Володаря, дозволити? – зелена макітра гобліна-слуги обережно просунулась у двері. – Велика Шамана прибути до столиця. Просити, щоб його забезпечити транспорта до прикордоння.

На кілька секунд запанувала тиша. Володар, прикривши очі, відбивав ритм пальцями на столі й беззвучно ворушив губами – здається, рахував подумки до десяти.

– Я ж прямо й недвозначно наказав, – крижаним голосом врешті промовив він, – щоб і ноги вашого Великого Шамана поблизу Смертограда не було! Дізнаюсь, хто йому повідомив – запроторю до підземелля років на сто. Гаразд! Передай, що транспорт йому нададуть.

Знесилено відкинувся на спинку стільця.

– Дурдом…
– Часто у вас таке? – співчутливо запитала Анетта. Її долоня лежала на столі, майже торкаючись затягнутої у чорну рукавичку руки Повелителя.

Сірі очі кілька секунд дивились на неї крізь прорізі темної маски. Дивились уважно й з легким відтінком суму.

– Майже завжди.

* * *

Нарада скінчилась, і всі її учасники помалу розходились. Анетта вийшла до коридору, обережно прикривши за собою двері.

– Гей, світленька!

Елідія неспішним кроком підійшла ближче. Вираз її обличчя був максимально глузливим, а голос сочився непередаваним відтінком глуму темної іронії – так, як вміли лише її сородичі.

– Не вийшло цього разу підлизатися до Повелителя? – знущальницьки промовила ельфійка. – Співчуваю.

Анетта уважно подивилась на неї, схиливши голову набік.

– Мені й нема потреби до нього підлизуватись… ТЕМНЕНЬКА! Він цінує мої навички.
– А ти нахабна, – оцінююче промовила відьма. – Ну… побачимо, побачимо.