Як правильно наламати дров

Свідомість вперто не хотіла повертатись, а тіло - майже не відчувалось. Не через розслабленість чи звичайну втому – а через дике, нереальне виснаження.

Звісно ж, вони перемогли. Спектральний магічний удар знищив Огюста і його найближче оточення. Решта інквізиторського загону розбіглась, і зараз Мордехай зі своїми підлеглими зі свистом та улюлюканням ганяли недобитків узбережжям. Пани офіцери розім’ялись у полі на славу!

Але пряме звернення одразу до усіх стихій – вже вдруге за відносно короткий час – не минуло для Марті даремно. Він знов зловив магічне виснаження, а фізично почувався трохи гірше, ніж десять викручених ганчірок одразу.

Звідкись тхнуло горілим. Феї загасили рештки вогню, використавши свої чари – та на те, аби повністю прибрати наслідки пожежі, потрібне був час.

– Досить прикидатися, ніби спиш, солоденький, – знайома долоня м’яко торкнулась обличчя. – Я ж по аурі бачу, що ти вже при тямі.

Повіки були немов свинцем налиті – та все ж, зробивши над собою зусилля, Марті їх розплющив.

Лільхен сиділа поруч. У людській подобі. Тримаючи його за руку, а іншою рукою – торкаючись обличчя.

– Ну от навіщо? Навіщо було так собою ризикувати?

– Я… рятував тебе, – через силу промовив Марті, здивувавшись, наскільки хрипко й незвично глухо звучить його голос. – Тебе і твоїх сестер… але передусім тебе.

– Це, звісно, дуже приємно, милий, – злегка всміхнулась фея, – і я тобі вдячна. Але ти, мабуть, погано собі уявляєш, що таке ігри зі стихіями… Звертатись напряму до них треба з осторогою, а до всіх одразу – і поготів. Перший раз ти просто спіймав виснаження. Тепер – невідомо, скільки тобі доведеться відновлюватись… і фізично, й магічно. Третій випадок, – її обличчя стало вкрай серйозним, – може стати останнім.

– Ну… Зате маю тепер можливість подовше побути з тобою, – спробував віджартуватися Обраний.

– Ну… це як сказати.

Лільхен зам’ялась, добираючи слова.

– Бачиш, у чім річ… Наша Принцеса загинула в бою. Оскільки після її смерті більшість моїх сестер вдарились у паніку, і саме я змогла їх організувати, то тепер загальним голосуванням вцілілі феї Темного Рою обрали головною… саме мене.

Дівчина зробила ледь видимий пас лівою долонею – і магічний пилок, що мерехтів довкола її крил, з легким дзвоном склався довкола її голови у примарну бузково-золоту корону.

– Тепер в мене стане більше справ та обов’язків… І менше вільного часу, солоденький.

– Чекай-но, чекай, – Марті спробував встати – та виснажене тіло сказало своє рішуче “ні”. – Це ж що виходить – ми не зможемо більше бути разом?

– Можливо, – зітхнула Лільхен. – Хоча, є один варіант…

Клацнувши пальцями, вона знов набула свого оригінального “фейського” вигляду, підлетіла ближче.

– Взагалі чоловікам – та й взагалі усім чужинцям – не можна довго перебувати у Темному Лісі. Але є один старий звичай, що стосується конкретно Принцеси Рою – ним давно не користуються, та все ж він є. Якщо коротко – я можу залишити тебе при собі у якості… У людських державах це зветься “принц-консорт”. У нас це зовсім інше поняття, проте суть – та сама.

Марті розгублено кліпнув очима.

– Я навіть не знаю… Це, звісно, добре – але як тоді моя служба Володарю? І як мої досліди… і Рінго, і наша спільна робота.

Лільхен мило всміхнулась.

– Ну я ж тебе тут на прив’язі не триматиму! Володар, думаю, буде не проти… гм… укріпити наш союз таким чином. А заодно, – у зелених оченятах феї сяйнули веселі бісики, – він, думаю, буде радий, якщо ти більшість часу проводитимеш десь подалі від столиці. А дослідами ти й так зможеш без проблем займатися – або їздити до Смертограду, або тут лабораторію облаштувати… Головне, щоб нічого не горіло: ми цього не любимо. Рінго твій теж нікуди не подінеться – краще б, звісно, тобі їздити до нього, бо мої сестри не дуже полюбляють товариство немертвих… О, про вовка промовка.

Знадвору почулось якесь грюкання, кряхтіння – і до деревного будиночку, зігнувшись у три погибелі, вліз Мордехай. Некролицар був вимазаний у пилюці та кіптяві, на обладунках подекуди запеклась кров. Але вогники в очницях сяяли радісно й натхненно.

– І хто придумав будувати такі низькі стелі? Коротше, обраний, полювання вдалось на славу. Я навіть забув про свою депресію з екзистенційною кризою разом! Але треба вертатись до столиці, Володар терміново викликає нас назад. Тож збирайся.

– Е, ні! – перш ніж Марті встиг зронити у відповідь бодай слово, Лільхен зірвалася з місця й рішуче зависла у повітрі між ними. – Він нікуди не піде, поки не відновиться.

– Але це наказ Володаря, – терпляче промовив лицар смерті.

– Володар далеко, а тут головна наразі я! – змахнувши рукою, фея знову візуалізувала корону над головою. – Ми вдячні вам за допомогу, лорде Мордехай, та все ж не забувайтесь.

– Ну й добре, – несподівано легко погодився Мордехай. – Тоді я піду, не сумуйте, – він розвернувся, готуючись вилазити назад.

– Чекай! – гукнув Марті. – Що в них там взагалі трапилось?

– Якщо коротко, – обернувся немертвий, – то війна. Світлі перейшли кордон.

– Король порушив перемир’я? – здивувався Обраний.

– Не думаю, що король настільки… без короля в голові, – весело промовив Мордехай. – І – ні. Це не регулярна армія, а великий загін авантюристів. Їх веде такий собі Роллінгпіс… Знайоме ім’я, еге ж? Полонених не беруть, торочать про якусь помсту. Коротше, я пішов, часу обмаль, – він проліз крізь двері, а за секунду пролунав глухий “бум” – некролицар просто зістрибнув із дерева униз.

– Слухай, мала, – зібравшись з силами, Марті таки припіднявся у гамаку, – дай, будь ласка, мій зв’язковий артефакт. Він у мене в наплічнику. Треба де з ким поговорити…