Халепа

Марті піднімався сходами до коридору в урядовому крилі Цитаделі, що вів до кабінету Володаря. Піднімався повільно і дуже специфічною, “кавалерійською”, походкою.

Зворотній шлях з Міста Каменю до Смертограду був… швидким і не дуже, м’яко кажучи, приємним. Ні, їздити верхи на кістяній химері він давно звик – за певних обставин пересуватись нею можна було навіть з комфортом. Але цього разу химерою правив Мордехай, а в нього були свої уявлення про комфортну їзду… Точніше, їх не було взагалі.

Бо ж він-то болю не відчуває, а відповідно й дупу собі дорогою не відіб’є.

Одне радувало – робота над новою зброєю була майже завершена. Тож можна було порадувати Володаря, а заодно – відпочити трохи від майстра Скраджа та його сортирного лексикону. Правда, це ненадовго – гном мав завершити якісь свої справи, а потім прибути до столиці, аби особисто взяти участь у польових випробувань. Бо ж “криворуким людинцяцьким гівнюкам ніц довірити не можна – в них руки з дупи, за що не візьмуться, все гівно виходить”.

– Давай швидше, Обраний! – бадьоро промовив Мордехай, що гупав своїми залізними сабатонами по сходах попереду. – Повелитель чекає на гарні новини. А гарні новини – це завжди радість… Не така радість, як розчленування ворога мечем на вісім частин, та все ж.
– Іди в дупу, – ледь переставляючи ноги, тихо промовив Марті.

Мало хто насмілився б ляпнути таке лицарю смерті. Та з Обраним вони давно вже спілкувались… дещо неформально.

* * *

Володар сидів у своєму кріслі в Овальному… тобто, у кабінеті для нарад. Вичікувально дивлячись на зачинені двері.

Нарешті вони відчинились, і всередину увійшов спочатку Мордехай, червоні вогники в чиїх очницях весело сяяли, а слідом за ним – Марті, очі якого сяяли далеко не так весело. Кажучи відверто – вони взагалі не сяяли.

– Панове, – легким кивком голови привітався Володар, – маю надію, ви з гарними новинами? – пальці його правої руки нетерпляче відбивали ритм по столу.
– Дозвольте доповісти, Повелителю! – некролицар хвацько клацнув підборами сабатонів. – Все минуло успішно. Обраний доставлений перед ваші ясні очі – живий, здоровий… Ну хіба замучений маленько.
– Дякую, лорде Мордехай, – холодно промовив Владика Зла, – та я питав трохи не про це. Марті?
– Все тіп-топ, Володарю! – посміхнувся Обраний, але, побачивши вираз обличчя Повелителя, швидко виправився. – Ее… Тобто, проєкт нової зброї вже на фінальній стадії, всі розрахунки завершені, а експериментальний зразок – майже готовий. Скоро майстер Скрудж… тобто Скрадж, прибуде для…

Його перервала гучна вібрація. Пірнувши рукою в сумку, хлопець дістав звідти зв’язковий артефакт, кристали на якому вимогливо блимали.

– Вибачте, Повелителю, – збентежено промовив, – це дуже терміново.
– Гаразд, – спокійно відповів Володар. – Я почекаю.

Обраний торкнувся кристала – і у повітрі зіткалась об’ємна ілюзія, що відображала дівочу фігурку з крильцями за спиною. Лільхен виглядала замученою, нещасною… і дуже стривоженою. Зв’язок був нечітким, зображення йшло брижами.

– Марті, любий… Допоможи. На нас напали… – зв’язок перервався.
– Це… Ми мусимо допомогти… – розгублено вимовив хлопець.
– Темний Рій – наші союзники, – замислився Володар. – Я б радо їм допоміг – хоч і не уявляю, хто міг напасти на них: північне узбережжя – наш глибокий тил. Та зараз ми не можемо відправити туди війська – рейди найманців, атаки інквізиторів та тролів хтось мусить стримувати.
– Тоді, – Марті рішуче рубанув повітря долонею, – я піду сам!
– Повелителю, – втрутився Мордехай, – дозвольте я піду з ним?
– Один? – здивувався Володар.
– Ви сумніваєтесь в моїх бойових навичках, сір? – насмішливо запитав некролицар. – Але маєте рацію – не можна покладатись лиш на себе. Візьму ще кількох лицарів смерті, зі штабних. Панам офіцерам не завадить розім’ятись в полі!
– Гаразд, – втомлено промовив Володар, – йдіть… Тільки не наробіть там якогось лиха. Знову.

Марті, не дослухавши його, побіг геть – збирати речі. Мордехай, відсалютувавши скинутою до черепа рукою, рушив слідом зі словами:

– Навіть не сумнівайтесь, Повелителю! Ми не наробимо якогось там лиха. Ми ого-го якого наробимо!
– Божевільня якась, а не королівство, – пробурмотів Володар і лунко клацнув пальцями, підсиливши звук магією. – Слуга!
– Що бажати моя Повелителя? – вбігши, гоблін-лакей зігнувся у запопадливому уклоні.
– Дізнайся в леді Анетти, чи не приєднається вона сьогодні до мене за вечерею.