Напад

Диліжанс висадив Аурелію на роздоріжжі.

– Щасливої дороги, міледі! – махнув рукою візник і дав коням віжки. Екіпаж рушив і за хвилину зник за поворотом.

Полегшено зітхнувши, дівчина рушила до села. Практика скінчилась, і наступні кілька днів належали лише їй… їм з Роллінгпісом. Можна було не думати про формули та схеми заклинань і просто розслабитись…

Кілька аур у занедбаному подвір’ї навпроти їхньої хати вона помітила одразу. Та не надала тому значення – мало хто там може швендяти? Може, сусідські діти збирають яблука в покинутому садочку…

Та то були не діти.

Кілька низькорослих фігур у плащах з каптурами перестрибнули через перекошений паркан, заступили дорогу.

– От ти й попалась, магічка, – один пірнув рукою у складки плаща, дістаючи кинджал. Шкіра на руці була зеленою.
– Гобліни? – здивувалась Аурелія. – Тут?

Вона не гаяла часу: ліва рука швидко накреслила захисне плетіння, права – перехопила жезл, який можна було використовувати і як зброю, і як чаклунський аксесуар.

– Вперед, дурбецали, взяти її! – невідомі кинулись на неї, затискаючи до паркану й перекриваючи шляхи до відступу.

Вона метнула закляття, цілячи у ватажка – та магія безсило розплескалась тканиною його плаща.

– Чого вам треба, харцизяки! – відмахуючись жезлом, вигукнула дівчина. – Король уклав з вами мир, ми більше не воюємо!
– Тебе то хвилювати вже не має…

Роллінгпіс вискочив з кузні, тримаючи в руках незакінчену заготовку – шум бійки привернув його увагу.

– Ану геть від неї, шушваль! – махаючи розпеченою залізякою, кинувся до нападників.
– Трясця… Не вдасться взяти тебе живою. Ну, хоч так, – ватажок змахнув рукою, кидаючи кинджал. Захисні чари – невідомо чому – не змогли зупинити лезо. В останній момент Аурелія встигла відхилитись, і сталь, що цілила у серце, увійшла в ключицю. Світ згас.

Отаман нападників обернувся до набігаючого Роллінгпіса. Під каптуром майнула зелена пика.

– Бувай, ВЕЛИКИЙ ГЕРОЮ! – глузливо промовив. – Хода звідси, братва.

Один за одним харцизи перемахнули через паркан, зникнувши тим же шляхом, яким і з’явились. Хлопець, побачивши, що не наздоганяє, пошпурив їм услід недокованим мечем – та влучив лише у дошки.

– Що тут коїться? Іменем короля, припинити негайно! – кілька дружинників міської варти, озброєні кийками й короткими мечами, вибігли з-за рогу.
– Вже нічого, дуркограї! – роздратовано крикнув Роллінгпіс, кидаючись до непритомної дівчини. – Знайдіть цілителя! Швидко! Ну, чого поставали?!

Когось іншого за таке нахабство вартові могли б і кийком по спині вгріти. Але, по-перше – цей міг дати здачі. А по-друге – вони чудово знали, хто перед ними. І що свого часу він був на гарному рахунку в Його Величності і зіграв не останню роль у війні з темними – хай і не переміг.

Тож, не ремствуючи, побігли виконувати наказ.

* * *

У корчмі було малолюдно.

Роллінгпіс сидів за дальнім столиком у кутку. Один. Похмурий, як сотня грозових хмар. Кухоль перед ним давно спорожнів, та він не приділяв тому уваги – думки були зайняті іншим.

Аурелія не приходила до тями. Кинджал виявився змащеним невідомою отрутою. Місцевий знахар лише розвів руками – його знань тут явно було замало.

Запрошений зі столиці цілитель оглянув дівчину, щось довго чаклував, перевіряючи її стан магією – і врешті виніс вердикт.

Протиотрути від невідомої зарази не існувало – принаймні королівській Гільдії Цілителів про неї було невідомо. Все, що було можливо наразі – це постійний догляд та регулярний прийом еліксирів, які б не давали отруті поширитись організмом та підтримували в ньому життя.

Коштувало це все неабияких грошей… Та гроші в Роллінгпіса були. Корона добре платить за службу, і він встиг назбирати чимало. Навіть ковальством він займався не для заробітку – а так, для душі.

Проблема була, звісно ж, не в цьому.

Хлопець стиснув кулаки, впершись ними у важкий, потьмянілий від часу дубовий стіл. Від безсилого відчаю хотілось кричати.

За що?! Темні ж перемогли в тій бісовій війні! Невже хтось хотів помститись особисто йому?

Мабуть, він поспішив ховати меч та обладунки до скрині.

– Що гнітить тебе, друзяко? Поділись зі мною – стане легше.

Роллінгпіс повільно підняв очі на того, хто, не спитавшись, підсів до нього за стіл.

Низенький, худий. Довге чорне волосся, вусики. Плащ колись, мабуть, привертав увагу вишуканою й багатою вишивкою, а зараз – пошарпаний та затяганий до дір. Фібула у вигляді скрипичного ключа – затерта майже до чорноти. За плечима – старенька лютня.

– Я Пролісок, – весело посміхнувся незнайомець. – Ну, взагалі-то матуся називала мене Етьєном, але я не користуюсь цим іменем. Пролісок – моє сценічне псевдо. А тебе як звати, брате?
– Я Роллінгпіс, – голос найманця був похмурим і не обіцяв співрозмовнику ніц доброго. – І тут зайнято. У корчмі повно місця, сідай деінде.
– Та покинь! Так і горюватимеш тут на самоті? Повідай мені, що не дає тобі спокою. Чого ти хочеш?
– Чого я хочу? – глухо промовив Роллінгпіс. – Я хочу помсти. Моя кохана лежить без тями, вражена невідомим трунком, і я не знаю, як цьому зарадити… Зате, – він важко стукнув кулаком по столешниці, – знаю, хто винен.
– О! – закотивши очі, захоплено мовив Пролісок. – Ця історія гідна справжньої епічної балади!
– Я тобі зараз втащу епічно, – пообіцяв авантюрист, встаючи з-за столу і стискаючи пудові кулачиська.
– Та стій ти! Я не те мав на увазі! Помста – справа благородна. Але чи ти впевнений, що потягнеш сам?

Роллінгпіс сів на місце, вичікувально дивлячись на дивного співрозмовника.

– Благородному месникові потрібні вірні соратники. І я – той, хто допоможе тобі у цій справі. Не пригостиш нужденного митця? Бо на сухе горло серйозні розмови не ведуться, а в мене, як назло – ані шеляга.
– Корчмарю! – гукнув найманець – Пінту темного цьому добродію.