Краса, що перемагає папір

Торкаючись скла подушечками пальців, Анетта уважно вивчала пейзаж за вікном.

Порівняно зі світлими містами, Смертоград виглядав дуже незвичним… і водночас – надзвичайно живим. Місто мало свою неповторну, хай і дещо темнувату, атмосферу та естетику.

Виділені їй покої у житловому крилі були скромними, але дуже комфортними. Ніхто не обмежував її в пересуванні – окрім згаданих Володарем частин палацу… Ну і ще парк. До парку леді фон Герц просили не потикатись задля її ж власної безпеки.

Інші мешканці Цитаделі сприймали її… Цілком звичайно. Без ворожості. Елідія, щоправда, при зустрічі косилась недобре, але на відкритий конфлікт не йшла.

У двері постукали.

– Можна моя заходити? – у двері протиснувся гоблін-слуга, несучи у руках кілька книжок і теки з паперами.
– Вітаю, – дівчина обернулась. – Я так розумію – це те, що  я просила?
– Так, це бути вона, – зеленовухий тяжко бухнув свою ношу на стіл. – Наша темна конституція, закона й підзаконна акта. А ще – загальна бюджетна плана. Про остання скарбника Едмунда цікавитися, нащо воно вам бути треба? Дуже сильно цікавитися.
– Я гадаю, – м’яко всміхнулась Анетта, – пану скарбнику не становитиме проблеми зустрітися та обговорити це особисто, якщо його це так цікавить. Чи він настільки зайнятий, що не зможе?
– Він не бути настільки зайнята, – відповів гоблін. – Але ваша бути зі Світла Земля, і пана скарбника… може дещо шокувати вас своя вигляда. Бо він бути… не сильно живий.
– Тобто… ваш скарбник нежить?
– Він бути дух, – лаконічно відповів служник. – Все, моя йти, ваша далі розібратися сама. Але мусити попередити – на деяка книга бути помітка… не дуже цензурна. А направду, геть нецензурна бути вона. То все бути витівка наш Обраний…
– Обраний? – зацікавилась Анетта. – Це часом не той, про якого стільки говорили в нас у королівстві… Мовляв, його прикликали для боротьби з темними силами, а він зрадив і перейшов на інший бік.
– О, так, це бути саме вона! – запевнив зеленошкірий. – Мерзенна зрадника для ваша й велика героя для наша. Допомогти наша виграти війна!
– Зрозуміло… – замислено відповіла дівчина. – Послухай, а чому говориш… ось так? “Моя, твоя”...
– Моя говорити нормальна гоблінська говірка, – сухо відповів слуга. – Так говорити моя діда й мій баба, а до того – їхня діда та їхній баба. Чи пані мати якісь застороги до зелена? – він підозріливо зіщулився.
– Ні-ні, – доброзичливо всміхнулась Анетта. – Жодних засторог.