Кажуть, кожна дівчина мріє про весілля.
Не знаю, хто вигадав цю дурницю, але мене точно забули запитати.
Особливо враховуючи, що нареченого мені обрали без моєї згоди.
Семен Драгунський. Сорок років. Заможний власник виноробні, впливовий маг землі й чоловік, який чомусь вирішив, що я повинна бути щасливою від самої можливості стати його дружиною.
Мені ж лише вісімнадцять.
І я некромантка.
Останнє, до речі, мої опікуни постійно намагалися ігнорувати. Даремно.
— Іє, припини посміхатися! — наказала тітка Юлія, поправляючи мою фату.
— А що, нареченій не можна радіти?
— Ти щось задумала.
Я зробила ображене обличчя.
— Тітонько! Як ви могли таке подумати?
— Бо я тебе знаю!
Якби знала, то ніколи не погодилася б на це весілля.
— Я просто хочу, щоб сьогоднішній день запам'ятався всім присутнім.
— Ось і поводься пристойно.
— Неодмінно!
Тітка підозріло примружилася.
— Іє...
— Що?
— Жодної некромантії!
Я зітхнула.
— Ви хочете, щоб я відмовилася від власного дару в день весілля? Це жорстоко.
— Я серйозно!
— Я теж.
Вона ще кілька секунд дивилася на мене, а тоді вийшла.
Щойно двері зачинилися, я підійшла до вікна.
Усе було готове.
Троє моїх особливих гостей чекали неподалік. Я заздалегідь підняла їхні тіла й наклала спеціальне закляття, яке дозволяло їм недовго ходити.
Звісно, для цього довелося добряче постаратися.
Але чого не зробиш заради коханого нареченого?
Особливо коли зовсім його не кохаєш.
Весільна зала була прикрашена білими квітами.
Гості усміхалися, музиканти грали щось урочисте, а Семен Драгунський стояв попереду з таким задоволеним виглядом, наче вже отримав головний приз.
Мене.
Тільки от приз виявився з характером.
— Яка красуня! — прошепотіла якась жінка, коли я проходила повз.
— Нареченому пощастило! — додав її супутник.
Поки що ви так думаєте.
Семен простягнув мені руку.
Я неохоче поклала свою долоню на його.
— Нарешті, моя люба, — прошепотів він.
— Насолоджуйтеся моментом, Семене. Він неповторний.
— Сподіваюся, ти сьогодні поводитимешся розумно.
— Навіть не сумнівайтеся.
Він задоволено усміхнувся.
Бідолашний. Нічого не підозрює.
Церемонія розпочалася.
Я терпляче вислухала промову про любов, вірність і подружнє щастя.
Особливо мене розвеселили слова про добровільний союз двох людей.
Добровільний? Серйозно?
Нарешті настав потрібний момент.
— Іє Сад, чи погоджуєтеся ви взяти за чоловіка Семена Драгунського?
Я підняла руку.
— Перепрошую! Перш ніж відповісти, хочу вручити нареченому подарунок.
Семен здивовано подивився на мене.
— Подарунок?
— Так! Особливий. Від щирого серця.
Тітка Юлія помітно напружилася.
— Іє, зараз не час...
— Тітонько, не псуйте сюрприз!
Я повернулася до гостей.
— Шановні присутні! Мій майбутній чоловік знає, що я некромантка. І я вирішила, що було б несправедливо не продемонструвати йому свої професійні здібності!
Семен насупився.
— Іє, що ти задумала?
— Зараз побачите!
Я вимовила коротке закляття.
За мить двері зали повільно відчинилися.
Усередину зайшли троє мерців.
Перший був літнім чоловіком у темному костюмі. Друга — жінкою в довгій сукні. Третій — молодим чоловіком, який рухався трохи незграбно.
Музика обірвалася.
Хтось скрикнув.
Одна з гостей упустила келих, який із дзенькотом розбився об підлогу.
— А-А-А! — заверещала жінка біля першого ряду.
Я радісно розвела руками.
— Сюрприз!
Семен зблід.
— ЩО ЦЕ?!
— Ваш весільний подарунок!
— ЯКИЙ ЩЕ ПОДАРУНОК?!
— Семене, не кричіть. Вони ж не глухі.
Тітка Юлія схопилася за спинку стільця.
— Іє! Ти... ти...
— Некромантка, — люб'язно підказала я. — Ви постійно про це забуваєте.
Дядько Роман кинувся до мене.
— Негайно прибери їх!
— Але ж вони тільки прийшли! Це неввічливо щодо гостей.
— ЦЕ МЕРЦІ!
— Я помітила, дядечку. Особисто їх піднімала.
Один із моїх незвичайних гостей зробив ще крок.
Семен відсахнувся.
— Нехай вони до мене не наближаються!
Я здивовано підняла брови.
— Чому? Ви ж хотіли одружитися з некроманткою. Думала, вам буде приємно познайомитися з особливостями моєї роботи.
— Ти знущаєшся?!
— Я? Ніколи!
Тут літній мрець повернув голову в бік Семена.
— Вітаю, — промовив він.
Семен аж підскочив.
— ВОНО ГОВОРИТЬ!
— Звісно, говорить! — пояснила я. — А ви думали, я запросила їх просто постояти?
Жінка поруч із ним теж заговорила:
— Вітаю.
— Ось бачите? — задоволено сказала я. — Дуже виховані гості.
Дядько Роман почервонів від люті.
— Ти зганьбила нашу родину!
— Ні, дядечку. Я лише запросила кількох гостей. А от примушувати племінницю виходити заміж за чоловіка, якого вона не кохає, — це вже справжня ганьба.
— Замовкни!
— Не можу. У мене ще промова.
Я повернулася до Семена.
— Отже, дорогий наречений! Якщо ми одружимося, вам доведеться звикнути до того, що іноді в нашому домі з'являтимуться мерці.
— НІКОЛИ!
— А як же моя робота?
— Я забороню тобі займатися цим неподобством!
Моя усмішка зникла.
— Забороните?
— Саме так!
— Тоді в нас виникла перша сімейна суперечка. А ми ще навіть не одружилися.
Семен стиснув кулаки.
— Ти поводишся як невихована дитина!
— А ви хочете одружитися з цією невихованою дитиною. Дивний вибір, вам не здається?
Серед гостей хтось нервово пирснув.
Семен почув.
— Досить! Забери своїх мерців!
— Гаразд, — зітхнула я. — Хоча вони ще навіть не скуштували весільного торта.
— ІЄ!
— Добре, добре!
Я повернулася до своїх гостей.
— Дякую, що завітали. На жаль, наречений не оцінив подарунка.