Глава IX-XVI

IX. Юридичні тонкощі.

Здавалося, замах на вбивство надовго міг би зайняти мої думки, але ні. Сильні емоції перейшли певну межу та змінилися байдужістю. Пройшовши через міські ворота я вже думав про зовсім інші речі. А саме, про стосунки між чоловіком та жінкою. Якими вони мають бути? Звідки люди знають як поводитись у парах? Очевидно, що спостерігаючи за своїми батьками у дитинстві та підлітковому віці. Але, якщо людина не має такого досвіду, як вона може заповнити цю прогалину?

Дорогою додому я зайшов до палацової бібліотеки. У центральному холі, під величезним скляним дахом височив могутній дуб, що символізує древо-знання. Він ріс тут понад тисячу років і вважався місцем поклоніння богині мудрості ще задовго до заснування нашого міста. Понад сто років тому навколо дуба звели будівлю бібліотеки. Збудували чотири поверхи з безліччю бібліотечних залів, які оточували просторий хол із цим священним деревом.

У коріння дуба розташовувався просторий канцелярський стіл, який виглядав непропорційно маленьким у порівнянні з самим деревом. За цим столом сиділа скромна дівчина-бібліотекар. Величезні окуляри та сувора зачіска вузлом не могли приховати її природну красу. За її поглядом, я здогадався, що вона мене запам'ятала.

- Моє ім'я Олександр Флай, - про всяк випадок представився я, - мені потрібен найпопулярніший жіночий роман.

У творах такого роду сюжет крутиться навколо стосунків між дівчатами та хлопцями. А якщо книга популярна, значить моделі поведінки, що там описуються, подобаються багатьом людям.

- Ага, я так і знала, - сказала бібліотекарка і підозріло подивилася на мене.

Але, після невеликої паузи залишила своє місце і пішла до книгосховища. Незабаром вона прийшла з потрібною книгою.

- Ось візьміть цю, називається Ангеліка. Вона про пригоди молодої аристократки із бідного роду, – пояснила бібліотекарка, а потім додала, – у нас є ще одне видання, доповнене пікантними ілюстраціями. Але я не можу його вам видати.
- Чому? - зацікавився я.
- Воно зараз є у єдиному екземплярі, і його можна читати тільки тут, - відповіла вона з деякою зловтіхою.
- Добре, тоді я візьму цю, - погодився я.

Прийшовши додому, я спочатку перекусив, а потім почав читати, попиваючи міцний чай у себе в кабінеті. Книга була легко написана і відразу мене захопила своєю розповіддю. Зовсім не те, що читати древні гримуари, в яких філософські терміни переплетені езопівською мовою і розбавлені стародавніми алегоріями та алюзіями не зрозуміло на що саме.

В академіях є відповідна дисципліна, коли студіозам задають прочитати уривок із давнього трактату, а потім вимагають переказати його у письмовій формі. Студенти зазвичай такого там вигадують, що сьогодні ці перекази вже офіційно називаються творами.

На початку історії йшов опис дитинства головної героїні. Але до серйозніших стосунків я не встиг дістатися. У мої двері постукали. Магічним Зором я побачив дюжину людей на своєму ганку, вони були озброєні кийками, залізними прутами та штахетинами від огорожі. Магів серед них не було. Я трохи подумав і дійшов висновку, що це якось не схоже на хитромудрий замах і пішов відчиняти двері.

- Це ти, той самий алхімік? - запитав здоровий мужик з цього натовпу. Очевидно, він був головним.
- А який саме вам потрібний? – уточнив я.
- Той, через якого тут некисле так бахнуло, - відповів ватажок.

За домовленістю з Єлизаветою я мав ствердно відповідати на всі такі запитання.

- Так це я.
- Тоді плати нам компенсацію за моральну та матеріальну шкоду, - сказав ватажок і погрозливо поплескав своєю палицею об долоню лівої руки.

Натовп схвально загув.

- Скільки? – поцікавився я.

Вони переглянулись і ватажок відповів:

- По три золоті на брата.
- А чому лише три, а не всі десять? – іронічно перепитав я.
- Можна й десять, якщо ти такий багатий, - зло посміхнувся ватажок постраждалих.
- Якщо я вам заплачу, то більше жодних претензій не буде?
- Звичайно, які питання, - підтвердив ватажок.
- І чому я мушу вам вірити?
- Ми чесні люди, нас тут усі знають, - сказав ватажок і різко перестав посміхатися.

Я подивився в очі ватажку і відповів:

- Я вас не знаю. Якщо хочете отримати від мене компенсацію, звертайтеся до суду.

Люди невдоволено загомоніли.

- Давайте йому пику начистимо, щоб не був таким розумним, - запропонував хтось.

Вони погрозливо рушили на мене. В цей момент з дверей вийшов величезний Айгор та згріб ватажка лівою рукою, а правою відібрав у нього палицю, як іграшку у неслухняної дитини. Після чого сильно штовхнув ватажка з ганку. Ватажок упав на руки своїм товаришам і повалив їх на землю. Наступ на мої сходи захлинувся.

- Чуєш, а це не той дядько, що побив Фреда Бочку? - спитав пошепки мужик у задніх рядах.

Здирники похмуро замовкли, їх ватажок без своєї зброї не поспішав атакувати непохитного, як скеля, Айгора.

- Будівля суду там, - показав я напрям, - якщо ви вкажете своє місце проживання, то проблем із компенсацією у вас точно не буде.

Натовп продовжував мовчати.

- Ем, ми взагалі зарічні, - сказав хтось.
- Тобто зовсім не постраждали? – уточнив я.
- Як це не постраждали! - обурився той самий мужик, - воно як бахнуло, я аж з ліжка впав, а потім собаки всю ніч гавкали, спати не давали, а мені зранку на роботу.
- Ви можете найняти юриста та викласти йому свої претензії, - відповів я. - У разі позитивного рішення для вас, я буду зобов'язаний оплатити його послуги.

Насправді я дуже сумнівався у позитивному рішенні. Служба безпеки свої гроші просто так не буде платити. У їхньому штаті теж знайдуться тямущі юристи. Я розвернувся і зайшов назад у будинок, залишивши Айгора на ганку. Натовп ще трохи пошумів і пішов, нападати на мого брата вони не наважилися. Це було дуже мудре рішення з їхнього боку. А я продовжив читати книгу.

X. Право першого удару.