Некролог написаний невірно

Про мертвих писати набагато простіше, ніж про живих, вони не будуть відповідати тобі на твою критику. Але критикувати мені не доводиться – я пишу некрологи. А як ви знаєте, про мертвих або нічого, або тільки хороше. Хоча в оригіналі звучить так: «Про мертвих нічого, окрім правди». Та знаючи правду про мерців, вам би ніколи не закортіло би спілкуватися з ними в живу.

Пишу я для місцевої газети, і ясна річ, що мої дописи розміщені на останній сторінці, там, де розміщений кросворд, і де надається інформація про погоду на найближчі дні. Так що померлі повинні бути вельми ерудовані та прекрасно знають погоду, в яку їх ховали. Це якщо їм закортить прочитати про себе наостанок.

Я не вірив у всю цю потойбічну нісенітницю, для мене смерть була здійсненим фактом, і ще це було приводом для декількох строк, в котрих рідні покійника виражали свої почуття та співчуття за вмерлим. Частіше за все мені самому приходилося вигадувати, як журяться про смерть близькі, але бували випадки, коли мені вручали вже готовий текст некролога – залишалося тільки відредагувати та додати деякі відомості.

Робота моя непильна, і я завжди вчасно отримував свою ставку, на яку міг існувати -  добре, що у великому місті кожен день є кого ховати. Але випадок, котрий зі мною трапився, і про який я хочу вам розповісти, трохи вибив мене із колії, та примусив переглянути мої погляди на життя, і, скоріше, на життя після смерті.

Це був простий день липня, в міру обдарований сонячними променями, як для нашого спекотного літа. Я увійшов в редакцію, та відвісив службове:

- Привіт, Іванович.

- Добрий день, Микита Сергійович.

Іванович – це щось середнє між черговим охоронцем та адміністратором на ресепшині. На адміністратора він не тягнув, дубинки чи пістолета у нього теж не було, такий собі консьєрж нашої газети. В його обов’язки входить слідкувати за всіма, хто проникає в редакцію. Наша газета популярна, так що шастати може хто завгодно: починаючи від тих, хто може принести гарячий матеріал для першої шпальти, так і закінчуючи тими, хто хоче запропонувати «співпрацю» не віддаючи нічого взамін. Ну, ще можуть проникнути цікавиті роззяви, куди ж без них? Так що Іванович – наш вірний охоронець порядку і зоркий спостерігач. Всіх, хто увійшов в редакцію газети «Твій день», він ретельно заносить в свій журнал.

Я почимчикував у свій кабінет, попутно захвативши власноручно приготовлену каву, та закрив за собою двері. Взагалі, це непомірна розкіш виділяти окремий кабінет для автора некрологів, але, якщо бути чесним з вами до кінця, то я ще на півставки числюся у відділі завідуючим рекламою: розгрібаю увесь мотлох, що прийшов на електронну пошту. Вивуджую привабливі пропозиції від рекламодавців, а потім передаю їх до рекламного відділу, де вже безпосередньо йде комунікація із рекламодавцем, та де остаточно визначається, куди помістити рекламу в нашій газеті. На останній сторінці, нижче некрологів, незмінно йде завуальована реклама ритуальної служби. Символічно, правда? Текст залишається незмінним, змінюється тільки раз в півроку назва самої служби.

Тільки я сів за свій стіл, і зробив перший ковток гарячої ароматної кави, як відчув, що потягнуло сирістю та недоречним, як для літа, холодом. Я зіщулився. Стараючись не звертати уваги на незрозумілі зміни в раніше звичній для мене обстановці, я спробував включити ноутбук. Як на зло він не хотів працювати, і не хотів порушувати тишу, що панувала в моєму кабінеті, своїм характерним дзижчанням. Я нагнувся під стіл, щоб перевірити вилку живлення: чи увімкнена вона в мережу. Коли я повернувся у попереднє положення тіла – то побачив перед собою неясну димку, що характерно нагадувала обриси людини. Стаканчик з кавою випав з моїх рук.

- Дідько! – вилаявся я, обпікшись розлитою кавою собі на штани.

- Некролог написаний невірно… - сказала димка.

Мені примарилося, що я посивів у мить, неприємні мурашки натовпом пробігли по тілу. «Дописався…» - промайнуло в голові, - «Вже привиди загробні маряться». Секунди тягнулися невблаганно довго. Тишу у кімнаті знову порушила димка:

- І дідька краще не згадувати, я не хочу до пекла… Мені би відновити справедливість… Та щоб мене могли відспівати як убієнного. А то, слідуючи вашому некрологу, в миру мене зарахують до самовбивць, та ніхто не зможе за мене покласти свічку та помолитися, а моїй душі так це зараз треба. Прошу вас, вислухайте…

- Мабуть я марю, - вголос сказав я.

- Ні, не марите… Валентин, 45 років… За самогубцем сумують діти та любляча жінка… Ви недавно писали про мене некролог. Тільки, я не самогубець, і жінка, як виявилося, не така ж любляча… Ви повинні пам’ятати…

Я почав гарячково пригадувати написані на цьому тижні некрологи… та таки згадав, що ім’я Валентин фігурувало при написанні одного з них. Я ще тоді подумав, скільки ж грошви він залишив своїй жінці. За іронією долі, спочилий Валентин, був власником найкрупнішого ритуального бюро в місті. Колись він навіть розміщував рекламу в нашій газеті, акурат під написаними некрологами. «Мабуть конкуренти зводять рахунки…» - подумалося мені. Все ще не вірячи в те, що до мене звертається дух померлого, я поводив рукою по димці.

- Можете не старатися, все одно нічого не відчуєте, - відповів мені Валентин, - і, ви помиляєтесь, це не конкуренти прибрали мене, а моя, так би мовити, «любляча жінка». Це вона підсипала снодійного в напій, а потім скинула спляче тіло в річку. Потім вона заплатила медикам, щоб вони не проводили розтин, а поліцейські зарахували це як нещасний випадок – впав в річку та захлинувся.

- Ви можете читати думки?

- Так, можу, але це не полегшить моєї участі, якщо ви не поможете мені. Вибачте, але я буду переслідувати вас, поки ви не спростуєте того факту, що я самогубець.

- І як я можу вам допомогти? – вже мирячись з тим, що мені не позбутися від небіжчика, спитав я.

- Ви повинні записати розмову моєї дружини з коханцем, будьте впевнені вона проговориться в тому, як все підлаштувала.