Розділ 34.

Влада.

— Я зробив помилку, Владо. У той момент, коли почав надавати тобі наполегливі знаки уваги.

— Помилка? Що ти таке кажеш, Денисе? Я тебе кохаю.

Самотня сльоза котиться моєю щокою. Чоловік, що сидить навпроти, своїми словами нещадно калічить мою дівочу закохану душу.

— Так, Владо, я припустився помилки. Чим дуже сильно завинив перед тобою. — Бос сором’язливо опускає очі у тарілку, але продовжує неквапом говорити: — Мені не треба було вступати в нові стосунки, не завершивши при цьому старих. Якби я тільки знав, чим це обернеться в майбутньому. Якби я знав, що завдам тобі стільки болю. Ніколи себе за це не пробачу.

Тітов б'є себе кулаком у груди та підіймає підборіддя. У його горіхових очах стоять сльози, а  щоки вкриті рум'янцем.

— Але я не зміг упоратися зі своїми почуттями, Владо. Я закохався в тебе з першого погляду, мила. Як хлопчисько втріскався по самі вуха.

Зізнання Дениса приголомшує. Я не можу повірити в те, що чую. Відбувається щось неймовірне. Мені стає дурно.  Голова паморочиться. У ресторані замало повітря.

— Мені знесло дах. Не міг ні їсти нормально, ні спати. Я забув про все на світі. Я завтра обов’язково поговорю з Олександрою та скажу їй, що між нами все скінчено. Я люблю лише тебе, Владислава. Ти — моя єдина!

Я встаю зі свого місця та кидаюся до чоловіка в обійми.

— О, Денисе, я теж тебе кохаю! Дуже, дуже кохаю.

Від намальованої власною уявою абсурдно-солодкої картини нашого з Тітовим щасливого примирення я починаю істерично гиготати.

— То ж ти кажеш, що помилку зробив?

— Непробачну, — коротко додає Денис.

— Хм… Як цікаво, все виходить в тебе, бос. Тобто коли я казала тобі відстати від мене при першій зустрічі, то тобі було байдуже. Коли я зізнавалася у своїй цнотливості, ти навіть не напружився з цього приводу. Але варто було один раз зателефонувати твоїй дружині й ти таки визнав, що якусь помилку зробив. — Ставлю лікті на стіл та починаю плескати в долоні. — Браво, Тітов!

— Олександра — не моя дружина.

— То ти ще й з чужою дружиною зраджуєш? Яка гидота, Денисе. Мене зараз знудить прямо на цей стіл. Здається, я завжди була про тебе надто хорошої думки.

— Не вигадуй нісенітниці, Владо. Ніяких зрад чи сумнівних справ я не роблю. Тим паче із заміжньою дівчиною. Олександра незаміжня.

— Мені зараз повинно полегшати від цього чи як? — Роблю ковток води зі склянки. — Ти так і не відповів на моє запитання.

— У моєму житті зараз все стало дуже складно. Ти мені подобаєшся, Владо, дуже, — промовляючи ці слова, Тітов дивиться мені прямо в очі.

Він не намагається посміхається, не жартує. Чоловік прямо зараз максимально серйозний. Навіть не відволікається на офіціанта, що підійшов до нас та заповнює мою порожню склянку новою порцією мінеральної води.

— Сміливіше, бос. Подобаєшся, але-е-е-е, — я спеціально тягну голосні, щоб Тітов нарешті наважився сказати, що кидає мене. Проте він, цап такий, мовчить немов йому язика відібрало. —  подобаюсь, але Олександру ти любиш.

Денис знервовано чухає своє підборіддя пальцями, тре широкою долонею шию під коміром сорочки.

— Все не так легко, як здається. В мене не було плану спокусити тебе чи скористатися твоєю цнотливістю. Ти мені подобаєшся, ми чудово проводимо час разом. Я плив за течією, робив що хотілось, не заглядаючи у далеке майбутнє. Можна навіть сказати, що живу я найчастіше одним днем. Я не розраховував, що Олександра колись знову набере мій номер. Це було на межі фантастики.

Коли Денис згадує іншу дівчину, моє серце обливається кров'ю. Я заздрю тому, з якою ніжністю він вимовляє її ім'я. Заздрю тому вогню, яким палають його очі, при згадці про неї.

На душі шкребуть ревниві коти. Дізнатися все про колишнього хлопця, який страшенно подобається, — найжахливіша ідея, яка тільки могла спасти мені на думку. Ніколи та ні за які гроші світу я не хочу знати про минуле чоловіка, якого я кохаю.

Це нестерпно. Я не знаю цієї Олександри взагалі, бачила лише одну фотографію. Але подумки я вже разів двадцять порівняла себе з нею на світлині. У дівчини тонший ніс, пухкіші губи. Її руде, густе волосся — ще один мінус у мене, бо моя копа тонких, абияк накручених темних локонів взагалі ні в яке порівняння не лізе.

Олександра — ексклюзив, а я — звичайнісінька дівчина.

— Досить! — від ревнивої люті, що засліплює мене, я не помічаю як підвищую голос до крику. Поодинокі відвідувачі здивовано озираються на наш столик. — Це просте запитання, Денисе. «Так» чи «ні».

Тітов не відповідає. Я встаю з місця та намагаюся залишити ресторан.

— Куди? — Денис ловить моє зап'ястя.

Гарячий дотик віддає холодом. Шкіра наче вийшла на мороз. Обмороження. Біль. Атрофуються нервові закінчення.