Розділ 33.

Влада.

Моя кімната схожа на звалище. Я сиджу на підлозі в позі лотоса, довкола мене гори розкиданого одягу. Двері великої дубової шафи відчинені навстіж, полиці напівпорожні.

Щоб хоч якось заповнити час, який дуже повільно тягнеться, я вирішила зайнятися прибиранням та проріджуванням своїх речей.

Вийшовши наприкінці робочого дня з агентства, я написала Денису повідомлення, як він і просив. Я тішила себе надією, що ми після нього досить швидко зустрінемося та все обговоримо.

Мій меседж був доставлений до адресата одразу, про це свідчить одна синя галочка в правому нижньому кутку діалогового вікна. Ось тільки прочитати він його так і не спромігся.

Вже пішла третя година, як моє питання про зустріч висить у нашому з Тітовим листуванні без відповіді.

Я кусаю губи до крові, дряпаю сама собі шкіру навколо нігтів. Заглядаю кожні п'ять хвилин у телефон та перевіряю, чи не прилетіла раптом відповідь.

Захопливе заняття зі складання та сортування речей, щоб відволіктися, переростає у виснажливу, небажану роботу. Занадто швидко мені набридає перебирати власні кофти та штани.

На додаток до всього, мій поганий настрій не сприяє раціональному сортуванню наявного одягу. Я хочу викинути майже все, що маю. Навіть ті улюблені джинси, в яких ходила сьогодні на роботу. Тому що вони вугільно-чорного кольору та гнітять мій і без того пригнічений стан.

Приречено вию та згрібаю в оберемок прилеглу купу сорочок. Пхаю їх на першу-ліпшу полицю. За тим же принципом слідом у шафу відправляю штани, домашні костюми, шкарпетки, в'язані шапки та шарфи. Єдині речі, яким пощастило, — це сукні. Разом із вішалками вони у первозданному вигляді вирушають назад на горизонтальну штангу у лівій половині шафи.

Роздратовано сіпається око від підсумкових результатів власного прибирання. Швидко приховую це неподобство за щільними дерев'яними дверцятами. Потім якось перероблю все нормально.

Знесилено падаю на ліжко та знову знімаю телефон із блокування. Дві години двадцять вісім хвилин без відповіді. Накриваю голову подушкою, від розпачу гарчу прямісінько в наволочку. Не хочу, щоб на мій крик збіглися решта мешканців квартири. На сьогодні з мене досить татусевих розпитувань та стурбованих поглядів Інни.

 Я лежу на ліжку й безцільно витріщаюся в білу стелю своєї кімнати. Дивлюся на маленькі круглі лампочки у чорних плафонах люстри та для чогось рахую їх кількість.

Погані сни минулої ночі, нервова перенапруга та втома розряджають мій внутрішній акумулятор практично в нуль. Непомітно для себе я провалююся в глибокий сон.

Сплю без будь-яких сновидінь, в одній позі кілька годин поспіль. Прокидаюся лише коли починає підвивати права рука. Вона була затиснутою між матрацом та моїм власним тілом. Кров перестала нормально циркулювати по судинах, нервові закінчення в кінцівки стали бити на сполох та почали передавати сигнали про допомогу в мозок.

Різко перевертаюсь на спину, чую як хрумтить хребет. Випрямляю ноги та тягну стопи вперед. Морщу лоба від неприємних поколювань у тілі, відновлюється приплив крові до занімілих пальців.

Коли пальці приходять в норму, потираю кулаками вії, що злиплися. Згадую за свій мобільний телефон. Останнє, що пам'ятаю: він був у моїх руках перед тим, як я відключилася.

Знаходжу смартфон під ковдрою біля краю ліжка. Індикатор вхідного повідомлення блимає червоним. Годинник на головному екрані показує три години ночі. Швиденько відкриваю месенджер та фокусую увагу на коротких звістках від Дениса.

DenTitov: «Заберу тебе о восьмій».

DenTitov: «Вранці».

«Вранці», отже, на мене чекає серйозна розмова.

Під ребрами заходиться неприємне поколювання. Передчуття біди гнітить. Я начебто в голові розумію, що якщо в серці Тітова досі живе інша жінка, то не бути нам разом. Ніяк. Але все одно тими доказами серце, що ниє та яке з’їдають палкі ревнощі, заспокоїти ніяк не вдається. Закоханий орган хоче боротися, хоче змагатися, хоче забрати собі цього чоловіка.

Він тільки мій. І ні чий більше.

Вранці о сьомій п'ятдесят п'ять я вже стою біля під'їзду. З неба зривається невеликий дощ зі снігом. Чи то вже мокрий сніг із дощем? Тягну шапку нижче, прикриваю вуха.

Мої плечі трусить, щоки палають червоним кольором, а ноги навпаки ніби льодяники. З носа течуть неприємні прозорі соплі. Напевно, мені варто було б зараз скасувати зустріч з Денисом, лишитися вдома та випити протизастудних ліків, щоб не посилювати хворобу, що наскочила на мене зненацька. Бо це б подовжило всю нашу плутанину з Тітовим ще на якийсь час.

А я так не зможу. Та й не хочу. Мені потрібні відповіді. Дуже потрібні.

Рівно о восьмій ранку машина боса з'являється у дворі мого будинку. Болюче передчуття фіналу нашої історії зростає в грудях у геометричній прогресії.

Ані кроку не роблю назустріч чорному автомобілю, що наближається в мій бік. Ноги ніби приросли до асфальту.

Моя внутрішня дитина наполягає на втечі, пропонує  десь сховатись та перечекати неминущу бурю. Маленька Влада сподівається на те, що Тітов досі не встиг мене помітити.