Розділ 29.

Влада.

Відчуваю розгубленість та збудження. Крокую за Тітовим просторим коридором. Якби мій стан був більш стабільним, я б можливо звернула увагу на оформлення інтер'єру в його квартирі, на колір стін, на розвішані картини. Але вся моя свідомість налаштована лише на майбутню близькість з  чоловіком. Хочу, щоб вона відбулася якнайшвидше.

Або ні, треба трохи зачекати. Треба підготуватись. Треба налаштуватися та подумки розслабитися. Загалом, я не знаю.

Прикре зітхання виривається з моїх грудей.

Я відчуваю, що заплуталася. Напевно, я уявляла, що ми з Денисом почнемо омріяну справу прямо з порога. Я не підготувала себе до того, що ми с ним ходитимемо по квартирі та вестимемо довгі розмови. Тіло протестує, нещадно просить улюблених чоловічих обіймів. Вуста мріють про пристрасні поцілунки.

Доки Денис шукає свічки на полицях у навісних шафах кухонного гарнітура, я невпевнено тупцюю неподалік від дверної арки. Спрямовую у бік чоловіка промінь світла свого телефонного ліхтарика. Намагаюся допомогти хоч якось. Сумніваюся, що в моїх рухах є велика користь, бо світло в основному спрямоване на потужну чоловічу спину та його округлі сідниці в синіх джинсах.

Бос підіймає руки вище, тонка тканина сорочки натягується та крізь неї чітко видно обриси натренованих м'язів тіла.

— Чого стоїш біля порога? — Запитує Тітов розвернувшись.

Він тримає в руках дві величезні білі свічки. Акуратно ставить їх на стіл та дістає з шухляди довгу запальничку. Секунда діла й ось вже всю кухню осяює рясним жовтим світлом.

Моя розсіяна увага концентрується на світлових відблисках, які відбиваються у глянсових фасадах кухонних меблів. Конкретний колір світлих меблів розрізнити практично неможливо з мого місця. Вона може бути як бежевою, так і кольору топленого молока, або навіть сірою.

— Йди до мене.

Денис простягає в мій бік свою велику долоню. Запрошує мене до нього приєднається. Я вимикаю ліхтарик та роблю маленькі кроки до чоловіка. Вкладаю в його гарячу руку свої тремтячі пальці. Я схвильована та збентежена.

Тітов сміливим рухом тягне мене на себе та я пірнаю в його міцні обійми. Притискаюся щокою до сильних грудей улюбленого боса. Вухом чую, як працює його серце. Найважливіший орган відбиває спокійний такт.

Розслабленість Дениса бентежить та водночас хвилює мене. Як він може бути таким спокійним? Це досвід? Це впевненість? Або що?

Чоловічий врівноважений стан не йде в жодне порівняння з моїм тремтінням. Зовні, можливо, я й виглядаю навіть спокійною, але всередині мене вирує сильний ураган. Серце б'ється як божевільне. Я готова присягнутися, що воно ось-ось вистрибне з моїх грудей.

Я не розумію, куди подіти власні руки. Не знаю як поставити ноги. Не знаю куди краще дивитися.

Мій пульс, я на сто відсотків у цьому впевнена, вже перевищив усі можливі норми. Долоні потіють, вуха червоніють, щоки горять червоним кольором. Все це відбувається через пильний та голодний погляд чоловіка, який стоїть поруч.

— Ти боїшся? — тихо цікавиться Денис. — Мене?

Негативно хитаю головою. Мої вії тремтять, я повільно опускаю повіки та ховаю очі від потемнілих зіниць Тітова.  Дивлюся на відкритий рот чоловіка. Його верхня губа прихована за бородою, що трохи відросла. На нижній присутня маленька тріщина. Є гостре бажання змочити його пересохлі губи. Але я повільно проводжу язиком по своїх вустах. Тітов одночасно робить те саме. Копіює рухи не змовляючись зі мною.

— Ні, не боюся, — вимовляю я, напружено ковтнувши. — Просто трохи хвилююсь.

Руки боса тримаються на моїй талії. Великі пальці починають рухатися. Вони неспішно вимальовують хитромудрі візерунки вздовж поперекових хребців, окреслюють краї мого светра та обережно пробираються під м'яку тканину.

Його дотики до моєї голої шкіри діють як імпульс, як розряд, який розпалює моє внутрішнє бажання ще більше. Хоча куди вже більше?

За моїми відчуттями я вже лечу в небі. Піді мною безкраї простори землі. Міцні долоні Дениса на моїй талії – це рятувальний парашут. Наша майбутня близькість — це стрибок із літака на величезній висоті. Без чоловічої підтримки я розмажуся об скелі. Без його досвідчених настанов, без його вміння користуватися парашутними стропами я надто швидко досягну землі та розіб'юся. Без нього. А от із ним…

Гаряче дихання обпалює мою шию. Тихий чоловічий шепіт біля вуха розбурхує уяву.

— Ти дуже гарна, Владо.

Тітов одним рухом відриває мене від підлоги.

— Дідько!

Я чіпляюсь пальцями за його передпліччя. Впиваюся нігтями через тканину сорочки у його шкіру. Відчуваю кожний його кам'яний м'яз, кожне натягнуте сухожилля.

Денис садить мене на кухонний стіл та вклинюється своїми ногами між моїх колін. Між ним та мною не лишається жодного сантиметра вільного простору.

Я хвилююся, збентежуюсь, бігаю туди-сюди очима. Не можу дивитись прямо на Тітова, бо тону під натиском його голоду. Тону й перестаю думати.

Різко усвідомлюю, що поряд зі мною на столі ще є запалені свічки. Озираюся на всі боки в пошуках небезпеки. Я страшенно боюся, що моє волосся може постраждати від помаранчевого полум'я. Адже достатньо одного спалаху. Саме так спалахнув поділ моєї улюбленої сукні в дитинстві на домашньому святі. Моя маленька фобія знову далася взнаки. Я боюся свічкового вогню, особливо якщо він горить за моєю спиною.