Розділ 27.

Влада.

— Дідько! — схоплююсь я з м'якого ліжка, ледь глянувши на дату в мобільному телефоні.

Ноги плутаються у ковдрі. Якимось дивом вдається згрупуватися та виставити руки вперед.

Було б весело спросоння розбити собі ніс та у такому вигляді постати перед Тітовим.

Не одразу знаходжу, куди вчора поставила сумку, з якою приїхала до Дениса. Помічаю пропажу під ковдрою, що звалилася на підлогу, швидко дістаю звідти запасні речі.

Зі швидкістю світла одягаю на себе джинси та міняю футболку, в якій спала цієї ночі, на в'язаний жовтий светр.

Мені треба якнайшвидше потрапити додому.

Знімаю із зап'ястя гумку-пружинку та зав'язую волосся в кудлатий пучок. Немає зайвого часу на наведення краси. Взагалі, ні на що немає часу.

Де була моя голова, коли вчора лишала батькові записку, що втекла рано-вранці на роботу? Адже сьогодні ж субота. В мене офіційний вихідний на роботі щосуботи та щонеділі.

Пхаю мобільний телефон у вузьку кишеню джинсів, закидаю аби як учорашні речі назад у сумку та йду на пошуки Дениса.

На щастя в його квартирі не надто складне планування, тому мені не доводиться довго блукати по чоловічих апартаментах.

— Доброго ранку! — говорю я, знайшовши боса по шуму, що лунає з кухні.

— Доброго ранку! — чую я у відповідь. — Сідай за стіл, сніданок готовий.

Аромат бекону змушує мене відірватися від екрана мобільного телефону, де я вже стигла відкрити додаток для виклику таксі. Ковтаю слину в роті, що різко зібралася постати.

— Мати Василева! Та щоб мені на місці провалитися, — вимовляю я пошепки одними вустами.

— Що ти кажеш, Владо? Повтори, будь ласка, я не почув.

Чоловік стоїть посеред кухні зі сковородою в руках. Його посмішка засліплює все довкола. Денис бадьорий, веселий та максимально розслаблений.

— Ем, я…То цей…, — я стою з дурним виразом обличчя та облизую пересохлі губи. — Я… Отже… Мені, той, мені треба їхати… Кудись їхати… Точно. Мені треба поїхати додому. Терміново! Пробач.

Мої щоки горять вогнем. Слова плутаються. У животі зростає збудження. В голові, здається, літають курчаві немовлята з луком та стрілами й співають солодке «о-ля-ля».

Мені треба мислити про те, що вдома назріває грандіозний скандал, але я як дурненьке дівчисько витріщаюсь на боса. Чоловік спокійно розгулює по власній кухні в спортивних штанах з оголеним торсом. Я невідривно стежу за рухом кожного м'яза на його тілі. Мої думки бігають у хаосі та ніяк не вишикуються один за одним у правильному порядку.

Насправді тіло Дениса виглядає ще крутішим, ніж на тому селфі, яке одного разу він надіслав мені зі спортзалу.

— Вже? Але на годиннику лише восьма ранку.

Чоловік зводить брови до перенісся та запитливо дивиться на мене. Його живіт, плечі, шия напружуються, рельєф натренованого тіла стає ще виразнішим.

Раптом рогаті чортенята витісняють милих янголят у підгузках з голови та починають шепотіти на вухо, що мені варто залишитися поряд із Тітовим. Спокушають мене бісики барвистими картинками того, як я неспішно снідаю разом із привабливим чоловіком, а потім особисто проводжу тактильну ревізію шести прокачаних кубиків на його животі.

Через силу опускаю повіки та повільно рахую до п'яти, дивлячись у погаслий екран телефону.

На тата забивати не можна. Батько важливіший за цей ідеальний прес. Тим більше не можна так нахабно брехати татові. Він на це не заслуговує.

Ствердно киваю сама собі та ще раз прошу Дениса, який нічого не розуміє, назвати адресу квартири.

— Я хочу замовити машину до під'їзду, але не знаю яку вулицю та будинок вказувати.

— Куди ти так поспішаєш, Владо?

— Мені дуже треба до тата. Пробач ще раз.

Гірко відмовлятися від сніданку, який чоловік приготував особисто для мене власними руками, але час безжально підтискає. Чим раніше я повернуся додому, тим менше шансів, що там на мене чекає гучна сварка.

Тітов, звісно, ​​намагається з'ясувати, що сталося. Я обіцяю розповісти все йому трохи згодом. Цілую в губи та поспіхом прощаюсь.

Розумію, що з його боку моя втеча виглядає дуже дивно. Особливо з огляду на те, що саме я вчора просила чоловіка мене забрати з дому. А тепер навпаки знову поспішаю туди назад.

Але розповідь про мою вчорашню втечу з батьківської квартири виглядає, як на мене, жалюгідним виправданням. Особливо якщо взяти до уваги, що мені давно не п'ятнадцять та я маю право виходити з дому коли захочу.

Поки їду в таксі, подумки прокручую варіанти, які скажу батькові, якщо він запитає, чому я їздила на роботу у вихідний день. Позачергова нарада на якій бухгалтерія має бути присутня у повному складі? Незавершений звіт на початку поточного місяця? Або краще згадати про звичайний суботник?

А-а-а-а. Кожен варіант здається дурнішим, на відміну від гіркої правди.