Розділ 26.

Влада.

Збираюся швидко та тихо. Навіть запамороченим мозком я тямлю, що ніхто з квартири мене в такому стані нікуди не випустить.

Але мені треба. Дуже треба.

Я задихаюся тут. Я задихаюсь у власній хаті, у своїй спальні. Мені потрібно видихнути, необхідно перемкнути потік нескладних думок у голові. Треба проговорити все, що скупчилося всередині, через слова вилити пекучий біль.

Річне відвідування психолога, як виявляється, не допомогло мені вилікувати втрату, вона була лише тимчасово закоркована в уявній бочці. Не назавжди. До наступного нищівного удару. Мені ввижається, що Денис той, хто мене не відштовхне. Я відчуваю це. Він прийме мій біль та не засудить.

Залишаю коротку записку на столі для тата. Сподіваюся, він теж зрозуміє мій вчинок.

Виходжу з кімнати та перевіряю, хто де знаходиться. Валя в сусідній кімнаті сидить за комп'ютером у навушниках, з кимось весело спілкується по відеозв'язку. Тато з Інгою в іншій кімнаті сидять на дивані, дивляться фільм та тихенько про щось розмовляють.

Татова рука постійно торкається живота мачухи. Ця картина віддає щемлячим болем у серці. Вони мають право на щастя, але я його прийняти ніяк не можу. Не вдається відчувати радість. Тільки смуток.

Навшпиньки прослизаю повз відкриті двері та тихо ставлю сумку з речами на підлогу. Боюся навіть дихати. Обережно пхаю ноги в черевики, й повільно відчиняю шафу на десять сантиметрів. Далі не можна, бо дверні петлі тоді починають рипіти. Скільки їх не змащували, нічого не допомагає. Насупивши брови та закусивши нижню губу, я неквапливо знімаю однією рукою пальто з вішалки. Мені практично вдається дістати його.

Роблю останній ривок та ґудзики голосно дзвенять об бічну стінку шафи.

Хай йому лихо!

Серце миттєво прискорює роботу, пульс торохтить із потрійною силою. Завмираю. Не дихаю навіть носом. Очі прямують у бік зали.

Прислухаюся до того, що відбувається в тій кімнаті.

Чую скрип дивану. Серце ховається у п'яти. Зараз буде скандал. Великий скандал.

Секунда, друга, третя. Легені наполегливо вимагають, що я нарешті зробила вдих.

«Десять» — подумки рахую я секунди.

Нічого не відбувається. Практично нічого. Лише монотонна мелодія із кінофільму змінюється на жвавий діалог учасників популярного балакучого шоу. Тато чи Інга просто перемкнули канал.

Тильною стороною долоні витираю краплі поту, що проступили на чолі, та, накинувши пальто на плечі, повільно провертаю замок у дверях. Опускаю ручку вниз й тягну на себе останню залізну перешкоду. Хапаю сумку та виходжу на міжквартирний майданчик. З тією ж обережністю й без поспіху закриваю ключами квартиру, навшпиньки йду до ліфта.

Прискорена пульсація серцевого ритму у вухах глушить всі інші звуки. Дихати на повні груди досі не наважуюсь. Лише коли виходжу з під'їзду, дозволяю тілу зробити полегшений видих.

Різкий порив вітру нагадує мені, що пальто я не застебнула, а шапка з шарфом залишилася десь на верхній полиці шафи у квартирі. І нехай.

Проте я зараз не задихаюсь.

Прагну піти назустріч до бажаного чоловіка, але гублюся. Не знаю, з якого боку може під'їхати його машина, у нашому дворі є два в'їзди. Ще й галаслива парубкова компанія коло сусіднього під'їзду нагадує мені, що краще дочекатися Дениса біля свого будинку.

Топчуся на місці й поглядаю на телефон. Руки тремтять від хвилювання. Чекаю, що от-от секунда й подзвонить розгніваний батько.

— Агов, красуня! — ті хлопці на сусідній лавці таки помітили мене. — Приєднуйся до нас. Ми залюбки тебе зігріємо. Ти не бійся.

Від такого дурнуватого загравання я закочую очі. Намагаюся підбадьорювати сама себе, але галасливий сміх тієї компанії додає мені паніки в коліна.

— Д-дякую. Я тут постою.

— Та  чого ти ламаєшся, принцеса? — один з хлопців, що сидять у центрі натовпу, різко встає зі свого місця та крокує в мій бік.

У паніці оглядаюся на всі боки та намагаюся подумки прикинути куди можу сховатися. Під'їзні двері зовсім недавно якийсь хуліган зламав. Точніше він зіпсував замкову щілину. Відтоді вона не закривається, а отже, й сховатися за нею буде дуже важко. Утримати її я теж навряд чи зможу. Великі габарити бритоголового хлопця не дають засумніватися у його фізичній перевазі над моїм худорлявим тілом.

На щастя, в цей же момент у двір виїжджає машина з шашкою, що горить, на даху. Панікуючи думки переходять до радісних скриків.

Душу віддам будь-кому, аби тільки це був Тітов. Стискаю пальці в кулаки та крокую в бік автомобіля, що наближається.

— Гей, куди тікаєш, мала? — кричить мій переслідувач.

Не зменшуючи темпу, обертаюся до хлопця, який продовжує слідувати за мною по п'ятах.

— Іншим разом, х-хлопці. З-за мною приїхали. Г-гарного вам вечора.

Рівняюся з таксі, що гальмує, та перелякано вдивляюся в тонований салон. Чоловічі кроки за спиною пришвидшуються. Мабуть, моя відповідь зовсім не припала до душі крикуну.