Розділ 25.

Влада.

З того самого дня, як Інга з татом оголосили нам, що  вони стануть батьками, мою голову без кінця мучить думка про старшість. Адже з народженням їхньої дитини я автоматично перейду на наступний щабель у сімейній ієрархії та стану найстаршою сестрою.

Нова людина, народжена у шлюбі наших із Валею батьків, невідворотно зробить усіх нас п'ятьох однією великою родиною. І як не крути Валя та Інга вростуть у мій світ ще міцніше.

— Як це «мати брата»? — питаю я у Дениса, коли чоловік у черговий раз разом із водієм везе мене додому після роботи.

— У дитинстві мені здавалося, що мій рідний брат — це покарання. З ним завжди треба було ділити іграшки, кімнату, друзів.

— А зараз? Що зараз змінилося?

— Нині я радий, що в моєму житті є близька людина, яка готова як підтримати та допомогти мені, та водночас може й наганяй дати, якщо ситуація того вимагає. З Олегом я можу поговорити у будь-який час дня та ночі.

— Але такою людиною може бути й просто друг. Необов'язково кровний брат чи сестра.

— Може. Але коли стаєш старшим, обростаєш роботою, відповідальністю, самостійно приймаєш безліч рішень, то приходить розуміння однієї маленької істини: щоб у житті не сталося, а рідний брат все одно залишиться твоїм братом. Навіть діаметрально протилежні інтереси у всьому чи то робота, чи то музика, культура, мова спілкування тощо, наявність чи відсутність дружин та дітей, своєї житлоплощі чи транспорту для пересування — все це все одно не зможе зробити нас із братом чужими людьми. Ми залишимося назавжди пов'язані один з одним на генетичному рівні. З чого раптом таке питання виникло в тебе?

— Мій батько збирається стати татом удруге. Моя мачуха вагітна. Ось тепер я й думаю, як це мати брата чи сестру? У твоєму оповіданні все чудово, але в моєму випадку, швидше за все, між нами з новонародженим не зможе утворитися такий міцний зв'язок, як у вас з Олегом.

Денис підіймає одну брову вгору у німому питанні.

— Просто через те, що у нас виходить двадцятирічна різниця у віці. Ми точно не будемо з нею або з ним ділити ані кімнату, ані іграшки, ані друзів. Та ми, може, й квартиру ділити не зможемо. Якщо раптом тато попросить мене з'їхати.

— Не варто так поглиблюватись у далеке майбутнє. Ти не можеш передбачити всіх вступних наразі. В житті може статися будь-що. Може, ти з'їдеш від батьків раніше, ніж народиться дитина? Сама, за власним бажанням. Чи народиш свою дитину й з’являться власні проблеми.

— Гадаєш?

— Точно знаю, — куточок Денисових губ повзе вгору.

Надворі сьогодні нам не вдається погуляти. Вітер виє з такою силою, що ніякий теплий шарф та штани не рятують.

Відчуваю незрозуміле розчарування у грудях. На цей раз Денис не запрошує мене ні до себе, ні до ресторану. Не наполягає, щоби провела з ним ще хоч хвилину. Втомлено потирає своє перенісся та чухає підборіддя. Ми трохи цілуємось з босом у машині й все. Він бажає мені гарного вечора та наказує водієві, щоб віз його додому.

Ліфт поволі підіймає мене на потрібний поверх. Квартира зустрічає незвичною тишею. На кухні я знаходжу записку від тата.

«Не зміг додзвонитися. Ми пішли всією родиною у кіно. Не сумуй.

Цілую, тато.»

Що ж. От тобі й самотній родинний вечір.

Підключаю телефон, що сів, до зарядного пристрою на тумбі, а сама йду у ванну кімнату.

Відкручую вентиль та виставляю підвищену температуру води, додаю дві порції піни для ванн. Гашу основне світло, залишаю горіти тільки бра над дзеркалом.

Знімаю з себе весь одяг та повільно опускаю тіло у гарячу воду. Шкіра моментально червоніє. Упираюся спиною в борт ванни та занурюю коліна під піну. Заплющую очі й тихенько наспівую собі пісню, яка щойно спливла в думках.

«Зашиваю душу, зашиваю душу та не поспішаючи дихаю...».

За міліметром, крок за кроком я опускаю тіло все глибше у воду. Піна доходить до підборіддя, лоскоче шию. Кров розганяється по судинах. Ступні поколює. М'язи поступово розслаблюються.

Напруга, втома, нервозність по міліметру, по клітині залишають моє тіло та розум. Відчуваю, як розправляються плечі, як випрямляється спина і як витягуються кінчики пальців від задоволення.

Затримую подих та з головою йду під воду. У вухах вакуум. У голові порожнеча.

Один, два, три, чотири….

— ВЛАДО, ВЛАДО, ВЛАДО!

Чиїсь руки різко тягнуть мене за плечі догори. Від несподіванки роблю різкий вдих одночасно носом та ротом.

— Що відбувається? — Вода пішла до дихальних шляхів, важко дихати. Намагаюся відкашлятися. — Ти що твориш, руда? Я мало заїкою не стала через тебе!

Від яскравого світла мружу очі. Від гучного крику жінки морщу перенісся та потираю долонями обличчя, проганяючи зайву вологу.

— ВЛАДО, ТИ ЩО УТНУТИ ЗБИРАЛАСЬ? НАВІЩО ТИ ТАК? ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ МОЮ ВАГІТНІСТЬ, ТАК?

Нахиляю голову то вправо, то вліво, виганяючи зайву воду із вушних раковин.