Розділ 23.

Влада

— Алла, почекай на мене, будь ласка, — кличу я колегу, яка швидким кроком виходить із кабінету.

Від блондинки немає жодної реакції. Тихе розчароване зітхання виривається з мого рота. Я зовсім не розумію дівчину. В одну хвилину вона навіть не дивиться в мій бік, в іншу — рятує від офісних пересудів.

Накидаю пальто на плечі та застібаю всі ґудзики. З довгим шарфом не маю особливого бажання возитися, тому відправляю в'язану річ у пакет. Сумку вішаю на плече та вимикаю лампу на столі.

Алла, попри мої побоювання, все ж чекає мене в коридорі.

— Я хотіла подякувати тобі за сьогоднішню допомогу. Знаю, ти не повинна була покривати нас із Денисом Юрійовичем.

— Ви все ще разом? — дивується колега.

Я тисну плечима, не знаючи як краще відповісти на її запитання.

— Він не такий, яким його вважають, — впевнено вимовляю я.

— Владо, я не звинувачую Дениса Юрійовича ні в чому. Просто не хочу, щоб тобі раптово стало боляче через таку людину, як він. Звичайно, є шанс, що я помиляюся, але як показує досвід… — Алла замовкає на півслові.

Ми проходимо повз пост охорони.

— До побачення! — водночас кажемо охоронцеві ми.

У моїх грудях розростається нота протесту. Я хочу, щоб Алла перестала думати про Дениса погано. Вона, як і більшість співробітників в агентстві, судить людину за гарною обкладинкою, не зважаючи у внутрішній зміст.

На язику крутяться гострі слова про те, що уважність Дениса до оточення не говорить про його велелюбність та вітряність. Як і просте запитання «як справи?» не каже, що чоловік загорівся до дівчини, що стоїть поряд, якимись особливими почуттями. Швидше це говорить про нього, як про емпатичну, співчутливу людину.

Я знаю, про що говорю. Адже сама зовсім нещодавно чинила так само. Я поставилася до Тітова занадто упереджено, вважала його пихатим індиком та бабієм, не проговоривши з ним довше двох хвилин.

Насправді ж чоловік виявився повною протилежністю того образу, який йому приписують. Денис дуже уважна, дбайлива, відповідальна людина. Він готовий допомагати як словом, так і справою, готовий захищати близьких йому людей від небезпеки навіть ціною власних збитих пальців.

Мені з босом легко та спокійно, всупереч нашій різниці у віці та життєвому досвіді. Я можу поряд з ним не приховувати справжні емоції, чи то сміх, чи сльози. Кордони начальника та підлеглої поруч із цим чоловіком стираються повністю.

— Загалом ..., — дивлячись у зелені очі Алли, я чітко розумію, що їй не потрібні докази. Я тільки зіпсую собі настрій, почавши щось доводити у глухий  кут. — Ще раз дякую тобі за допомогу. До завтра.

Машу колезі на прощання та згортаю в протилежний бік. Туди, де на мене вже чекає машина Дениса.

Наперекір власним внутрішнім сперечанням, які топлять за всесвітню справедливість, я чітко усвідомлюю причину, через яку прикусила собі щоку. Все, що на цьому етапі відбувається між нами з Тітовим, стосується лише нас двох. Пускати до нашого відокремленого світу абсолютно чужих людей не варто. Від цього користі не буде нікому.

— Привіт, — цілую теплу щоку чоловіка, щойно опиняюся в машині.

— Ні, так не піде.

Денис ковзає долонями моєю прохолодною шиєю та, трохи стиснувши потилицю, тягне до себе. Наші губи стикаються у спекотному, дорослому поцілунку. У грудях урочисто гримить оркестр, у вухах грають дзвінкі фанфари. Таке почуття ніби ми не бачилися з ним вічність та тільки зараз, через довгі години розлуки, змогли зустрітися.

Ми схожі на тих закоханих біля вагона поїзда. Те саме німе захоплення в очах, ті ж щирі посмішки, ті ж найбажаніші обійми на світі.

Я не розумію, як опиняюся на колінах боса. Хоча це й не важливо. Головне це те, що я відчуваю. Насолоджуюся кожною секундою поруч з моїм бородачем. Його колючі волоски лоскочуть моє підборіддя, шию та вуста.

Хіба можна так несамовито сумувати за людиною, якщо бачиш її щодня, якщо розмовляєш, переписуєшся з нею по кілька разів на день? І при цьому мені все одно мало Тітова. Хочу частіше бути поряд з ним, постійно торкатися його, цілуватися з ним, обійматися, пестити один одного.

Іноді ночами я мрію, що одного разу знайдеться спосіб не розлучатися з коханим надовго. Вдасться проводити разом не лише обіди та вечори, а й темні ночі.

А якщо Денис — моя доля? Раптом він той, хто покличе мене заміж та забере з батьківського дому?

Інга точно була б у захваті від такого розвитку подій.

А я? Я не знаю.

Сьогодні я крадькома виписала пів сторінки робочого блокнота своїми ініціалами поряд із Денисовим прізвищем. Старанно виводила прізвище Тітова поряд зі своїм ім'ям. Прокручувала в голові можливі варіації.

«Владислава та Денис Тітови, поставте ваші підписи…» — уявний голос тітоньки із РАГСу змушував мене знову й знову брати в руку чорну ручку та старанно виводити розгонисті гачки на папері.

Парадоксально інше. Одночасно з тим, як легко я можу уявити наше з Денисом весілля, мені не вдається відтворити в голові той день, коли я з валізою речей залишаю дім дитинства та полишаю тата самого.