Розділ 22.

Влада.

DenTitov: «Як настрій?»

VladaCherepovets: «Вже набагато краще. Завдяки тобі:-*»

Безглуздо посміхаюся, дивлячись у потемнілий монітор комп'ютера. Треба брати себе в руки та повертатися до роботи. Але я не можу. Весь час відволікаюся на листування з Денисом.

Якщо Галина Сергіївна зараз ще й спіймає мене за дармоїдством, то тоді точно мене виженуть з агентства. Годі того, що я вчетверте повертаюся на своє робоче місце після обідньої перерви на двадцять хвилин пізніше.

Мені настільки цікаво проводити час з Тітовим, що я втрачаю плин часу. І якщо босу запізнюватися можливо, йому з цього приводу ніхто й слова не скаже, то в моєму випадку все інакше. Я — проста помічниця бухгалтера, яка працює всього нічого, тому за недотримання трудової дисципліни мене можна виперти за дві секунди з агентства.

Відкладаю мобільний убік якраз вчасно. Біля мого столу проходить стурбована начальниця.

— Дівчатка, якщо робочий телефон задзвонить, попросіть повторити дзвінок за кілька хвилин. Живіт крутить, сил терпіти нема.

 У дверному отворі бухгалтер стикається з секретаркою Тітова, що бігла до нас.

— Доброго дня, Галино Сергіївно, — захекавшись, каже Олена. — Денису Юрійовичу терміново потрібний ваш підпис тут, а ще ось тут. Також він просить розрахунок з корпоративу, який ви обговорювали.

— П'ять хвилин, Оленко, почекай, — начальниця ще більше кривиться й відступає в коридор. — Я тільки-но запустила друк.

— А підписи? — дивується Олена, спостерігаючи за віддаленою фігурою головного бухгалтера агентства.

— П'ять хвилин твої підписи можуть зачекати.

Галина Сергіївна ховається за дверима вбиральні. Олена повертається до нас та крокує до середини кабінету.

— Що з нею?

— Зі шлунком щось. Цілий день бігає, — потягнувшись назад, Алла включає електрочайник.

— Зрозуміло. Тоді це надовго. Я присяду? — Олена киває на вільний стілець біля мого столу. Я непевно знизую плечима, мовляв, якщо хочете, то сідайте.

Струнка Олена у діловому темно-червоному костюмі робить два кроки вперед та аристократично сідає на стілець. Схрещує ноги та починає хитає вістрям чорної туфлі в повітрі. Я намагаюся сильно не витріщатися в її бік, раз у раз повертаючи власний погляд у відкриту на комп’ютері таблицю.

На якийсь час тишу робочого кабінету порушують лише пальці, що стукають комп'ютерними клавішами, та вода, яка поступово закипає в чайнику.

— А чого це ти з нами сьогодні не обідала, Алло? — раптом питає занудьгувавши Олена. Жінка перебирає пальцями на моєму столі канцелярське приладдя, що стирчить у металевій склянці.

— Роботи багато накопичилося. Ти все одно сидиш зараз без діла, то розповідай найцікавіше зі пліток.

— Чому одразу пліток? Я ніколи не пліткую! — Я ледве стримуюсь, щоби в голос не засміятися. Кусаю нижню губу до крові, а Олена тим часом продовжує: — Просто розповідаю, що бачила на власні очі.

На відміну від мене, Алла себе не стримує та заливається дзвінким сміхом.

— Ой, та ну тебе! Новенький наш бос, здається, вже все! — із серйозним тоном проголошує секретарка.

— Що все? Він йде від нас?

— Чого-о-о? Стули пельку! Боже збав! – Олена стукає три рази по стільниці — Ні, він продовжує з нами працювати. Але, здається, він закохався в когось, — з досадою констатує красива жінка.

З цієї миті я остаточно перестаю працювати. Мої вуха як радари ловлять кожне наступне слово з вуст секретарки Дениса. Ми намагаємося поводитися в стінах агентства пристойно, але поза будівлею часто забуваємо, що хтось може нас побачити. Тому тепер я маю знати все.

— Чого ти так вирішила?

— Бос перестав звертати на мене увагу. Уявляєш, Алло? Раніше то шоколадкою почастує, то мило посміхнеться, грайливо підморгне. — Слова Олени народжують у моїх грудях неприємне, бридке почуття. Ревнощі, як отрутна змія, розповзаються по венах. Тобто дарував шоколадки? В той самий час, коли возив мене ресторанами та кар'єрами? — А зараз взагалі не дивиться у мій бік, бурчить постійно, каже, що не задоволений моєю роботою. І лагідної посмішки від Дениса Юрійовича тепер взагалі не допитаєшся.

 Ловлю зацікавлений погляд Алли, який на дві секунди довше протримався на мені, аніж зазвичай.

— Ну ти, звісно, ​​порівняла, Олено. — Тепер білявка дивиться виключно на свою подругу. — Раніше він в нашому агентстві лише проїздом був. Йому байдуже було хто і як працює, тому й усміхався всім поспіль. А тепер Тітов-другий відповідає за все, не до жартів чоловікові.

— Я теж спершу так подумала. Але..., — Олена знижує голос та нахиляє тулуб уперед. Доводиться практично втиснутись обличчям в екран, щоб вуха не пропустили жодного її тихого слова. — Але Денис Юрійович все ж таки посміхається. Щоправда, робить він це тільки коли друкує комусь повідомлення в телефоні.

— Це ж не означає, що хтось у нього з'явився. Може він із рідними спілкується?